Abstract:
. У статті досліджено особливості застосування примусових заходів під час примусового виконання ухвал у цивільних справах. Встановлено, що ефективність процедури примусового виконання ухвал у цивільних справах значною мірою залежить від дієвості механізму застосування примусових заходів. На теперішній час, у доктрині цивільного процесуального права відсутній єдиний підхід до розуміння юридичної природи та сутності заходів процесуального примусу. Але головним питанням залишається визначення обсягу повноважень суду, визначення меж застосування державного примусу, а також забезпечення, на доктринальному рівні, а потім і на рівні методологічної визначеності в правозастосовній практиці, уніфікованого механізму застосування примусових заходів.
Системний аналіз правового регулювання таких заходів державного примусу як привід боржника (ст. 438 ЦПК України), примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 439 ЦПК України), тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 441 ЦПК України) і практики правозастосування на етапі виконання ухвал суду дозволяє дійти висновку про їх недостатню ефективність. Обсяг повноважень суду в частині вирішення питання щодо застосування будь-яких заходів примусового характеру повинен обмежуватися критеріями допустимості, доцільності та вимогами невідворотності настання цивільно-процесуальних наслідків, визначених в ухвалі суду. Обґрунтовано необхідність внесення змін до процесуального законодавства і запропоновано конкретні варіанти правового регулювання найбільш дієвих заходів державного примусу в процесу виконання ухвал суду. Наголошено на необхідності врахування зарубіжного досвіду правової регламентації означених процедур та розширення відповідного правового інструментарію працівників органів Державної виконавчої служби та приватних виконавців у цій сфері.
Description:
The article examines the peculiarities of application of coercive measures in the course of enforcement of judgments in civil cases. It is established that the effectiveness of the procedure for enforcement of court rulings in civil cases largely depends on the efficiency of the mechanism for applying coercive measures. At present, the doctrine of civil procedure law lacks a unified approach to understanding the legal nature and essence of procedural coercive measures. However, the main issue is to determine the scope of the court's powers, to define the limits of the use of state coercion, and to ensure, at the doctrinal level and then at the level of methodological certainty in law enforcement practice, a unified mechanism for the application of coercive measures.
A systematic analysis of the legal regulation of such measures of state coercion as summoning a debtor (Article 438 of the Code of Civil Procedure of Ukraine), forced entry into a person's home or other property (Article 439 of the Code of Civil Procedure of Ukraine), temporary restriction of the right to travel outside Ukraine (Article 441 of the Code of Civil Procedure of Ukraine) and law enforcement practice at the stage of execution of court rulings leads to the conclusion that they are not effective enough. The scope of the court's powers to decide on the application of any coercive measures should be limited by the criteria of admissibility, expediency and the requirements of inevitability of civil procedural consequences set out in the court's decision. The author substantiates the need to amend the procedural legislation and proposes specific options for legal regulation of the most effective measures of state coercion in the process of enforcement of court rulings. The author emphasises the need to take into account the foreign experience of legal regulation of these procedures and to expand the relevant legal tools for employees of the State Enforcement Service and private enforcement officers in this area.