Кваліфікаційна наукова праця є комплексним науковим дослідженням питань, пов’язаних зі здійсненням захисту права приватної власності на житло. Кваліфікаційна наукова праця складається з трьох розділів, розділених на вісім підрозділів, у яких розгляд питань розпочинається із дослідження загальнотеоретичних положень захисту права приватної власності на житло та завершується встановленням особливостей правової природи форм захисту права приватної власності на житло.
У першому розділі «Загальнотеоретичні положення захисту права власності на житло» основну увагу приділено вивченню та аналізу загальних аспектів захисту права приватної власності на житло, зокрема, дослідженню поняття та ознак житла як приватноправової категорії, здійсненню характеристики права приватної власності на житло, а також визначенню поняття та особливостей правової природи захисту права приватної власності на житло. Встановлено специфіку категорії житла із позицій конституційного, житлового та цивільного права. Зроблено висновок, що найдоречнішим є підхід щодо розуміння та сприйняття житла як універсальної категорії з обов’язковим урахуванням його: 1) публічно-правової природи, яка знаходить свій прояв у сприйнятті його як одного з ключових елементів міжнародно-правових стандартів прав людини у частині формування розуміння її достатнього життєвого рівня, а з іншого боку, як об’єкта конституційно-правових відносин, який зумовлює передбачений Конституцією України обов’язок держави та уповноважених нею органів щодо створення належних правових, економічних, соціальних умов задоволення потреби кожного в житлі; 2) приватноправової природи, яка акумулює в собі особливості предметів правового регулювання і цивільного, і житлового права, адже житло є не лише засобом задоволення базових потреб людини та індикатором достатності її життєвого рівня, а й об’єктом права власності, що детермінує юридичний і фактичний зв’язок між житлом та його власником. Запропоновано під житлом розуміти реально наявний об’єкт нерухомого майна у вигляді будівлі або окремого ізольованого приміщення в будівлі, що характеризується визначеною економічною цінністю та наявністю щодо нього права власності й інших речових прав, призначений та придатний для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, зокрема й для можливості задоволення їхніх фізіологічних, безпекових та інших базових потреб, що підтверджується відповідністю характеристик житла усім будівельним, архітектурно-планувальним, санітарним, гігієнічним, протипожежним та іншим нормативно закріпленим вимогам і стандартам.
Досліджено правову природу права приватної власності на житло з позицій загальнотеоретичних засад. Підтримано позицію щодо потреби віднести право приватної власності на житло до категорії абсолютних прав на підставі, по-перше, специфіки правової конструкції його реалізації, яка ґрунтується на особистому розсуді власника незалежно від волі інших осіб, а по-друге, конституційного закріплення його непорушності та недоторканності, що має у своїй основі обов’язок всіх і кожного не створювати перешкод у реалізації права власності. До того ж встановлення законодавчих обмежень щодо реалізації права власності з боку держави є винятковим та зумовлюється потребою експлуатації авторитету та влади держави для виконання інститутом власності властивих йому функцій у найвищих інтересах суспільства і держави, проте з обов’язковим узгодженням останніх з інтересами власника.
Здійснено традиційне для цивілістики розмежування понять охорони та захисту права приватної власності на житло. Встановлено, що охорону потрібно розглядати в контексті створення з боку держави достатніх передумов для можливості повноцінного здійснення власником правомочностей, які становлять зміст права власності, що своєю чергою забезпечує гармонійну динаміку відповідних правовідносин та їх безперешкодне протікання. До того ж охорона права приватної власності на житло має постійний характер, виникає разом із виникненням самого права та не залежить від настання тих чи інших юридичних фактів, адже реалізація будь-якого суб’єктивного права, зокрема й права власності на житло, піддана перманентному охоронному впливу норм об’єктивного права, завдяки чому досягається стан правопорядку як найвища мета ефективного правового регулювання. Натомість захист права власності на житло застосовується у разі потенційного або реального посягання з боку зобов’язаних осіб на будь-яку із правомочностей власника, внаслідок чого останній має право самостійно або через уповноважені державні органи застосувати специфічні способи протидії неправомірним діянням для відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності на житло або усунення загрози посягання на нього.
У другому розділі «Способи захисту права власності на житло» досліджено теоретичні підходи до розуміння поняття способів захисту, визначення їхніх юридичних ознак та встановлення особливостей їх практичного застосування. Зроблено висновок про те, що під час визначення поняття способу захисту права власності на житло потрібно базуватися, по-перше, на його матеріально-правовій природі, яка передбачає можливість застосування до порушника суб’єктивного права тих чи інших заходів примусового впливу, а по¬друге, із лексичного значення способу як категорії, що відображає не просто дію, а специфічність здійснення цієї дії, допустимий та ефективний правовий прийом, який дає змогу досягнути бажаного для власника правового результату - відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності на житло, а також усунення загрози такого порушення. З огляду на зазначене під способами захисту права власності на житло запропоновано розуміти не заборонені законом матеріально-правові прийоми протидії неправомірному посяганню на право власності на житло, зокрема й створенню загрози такого посягання, що застосовуються власником або уповноваженим суб’єктом правозахисної діяльності та спрямовані на відновлення можливості безперешкодної реалізації правомочностей, які входять до змісту належного йому права власності на житло, а також усунення негативних наслідків його порушення, невизнання чи оспорювання. На підставі аналізу чинного цивільного законодавства доведено, що: 1) власники житла наділені додатковими порівняно із суб’єктами інших цивільних прав гарантіями захисту завдяки внесенню до переліку традиційних підстав для захисту (порушення, невизнання, оспорювання права) такої підстави, як створення загрози порушення права власності на житло; 2) перелік способів захисту права власності на житло розширено завдяки внесенню до нього таких способів превентивного захисту, як заборона вчинення дій, що можуть порушити право власності на житло, або зобов’язання вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, які застосовуються винятково під час здійснення превентивного захисту.
Виокремлено такі загальні кваліфікувальні ознаки речово-правових способів захисту права власності на житло: 1) вони є системою правових прийомів, що можуть бути застосовані власником житла у разі безпосереднього порушення правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження житлом, а також у разі невизнання суб’єктивного права власності на житло; 2) вони можуть застосовуватися винятково у випадку, якщо між власником житла та порушником немає зобов’язальних правовідносин; 3) вони спрямовані на захист права власності на житло, відновлення та усунення перешкод у здійсненні володіння, користування та розпорядження житлом, а також на ліквідацію сумнівів щодо належності права власності на житло; 4) можливість їх застосування належить винятково власнику для захисту права власності на житло, що збереглося в натурі.
Також виокремлено такі особливості зобов’язально-правових способів захисту права власності на житло: 1) вони знаходять своє практичне застосування за умови наявності між сторонами зобов’язальних (договірних та позадоговірних) відносин; 2) з огляду на відносний характер зобов’язальних правовідносин вони полягають у застосуванні заходів примусового характеру до конкретно визначеного суб’єкта; 3) загальною правовою підставою для їх застосування є опосередковане порушення права власності на житло, зумовлене: а) невиконанням чи неналежним виконанням контрагентом власника договірних зобов’язань; б) заподіянням шкоди житлу або створенням загрози її заподіяння; 4) у контексті захисту права власності на житло вони є багатофункціональними, оскільки можуть бути спрямовані як на відновлення майнового стану власника житла, так і на припинення договірних правовідносин або запобігання створенню загрози заподіяння шкоди житлу; 5) їх перелік не є вичерпним з огляду на можливість суб’єктів договірних правовідносин самостійно передбачити у договорі способи захисту, що застосовуватимуться у разі порушення договірних зобов’язань.
У третьому розділі «Форми захисту права власності на житло» розглянуто визначення особливостей юрисдикційної та неюрисдикційної форми захисту права приватної власності на житло. Юрисдикційну форму захисту запропоновано сприймати як нормативно впорядковану систему процедурно-процесуальних дій уповноважених державою суб’єктів (органів та посадових осіб), здійснюваних у межах їхньої компетенції у процесі протидії неправомірним посяганням на право власності на житло. Встановлено, що систему юрисдикційної форми захисту права приватної власності на житло, в основі якої лежить наділення суб’єктів відповідними правозахисними повноваженнями з боку держави, становлять: а) судовий захист; б) адміністративний захист, здійснюваний органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами; в) нотаріальний захист, здійснюваний як державними, так і приватними нотаріусами. До того ж створення розгалуженої системи юрисдикційних органів, уповноважених здійснювати протидію неправомірним посяганням на право власності на житло від імені держави, з одного боку, потрібно сприймати як один із ключових напрямів реалізації конституційного обов’язку держави щодо забезпечення захисту прав усіх суб’єктів права власності, закріпленого у ч. 4 ст. 13 Конституції України, а з іншого боку - як важливу гарантію забезпечення безперешкодного здійснення особою належного їй права власності на житло. У контексті судового захисту встановлено, що розуміння сутності способу захисту як юридичної категорії та можливість його використання судом як специфічного правового прийому протидії неправомірному посяганню на право власності на житло повинні ґрунтуватися на таких його правових характеристиках, вироблених на основі аналізу чинних законодавчих підходів та позицій правозастосовчої практики: 1) невичерпності та правомірності способів захисту права власності на житло, можливості застосовувати ті способи захисту, що не суперечать закону; 2) сприйняття способу захисту як прояву реалізації принципу свободи вибору поведінки власника житла під час здійснення свого права на захист; 3) ефективності способу захисту, тобто відповідності способу захисту змісту права власності на житло, підданого неправомірному посяганню, характеру і наслідкам неправомірного посягання, а також його здатності відновити можливість власника повноцінно реалізувати правомочності, що входять до змісту порушеного права власності на житло. Встановлено, що адміністративний захист права приватної власності на житло полягає в застосуванні органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, покладених на них державою адміністративних (управлінських) повноважень з метою протидії неправомірному посяганню на право власності на житло. Тобто адміністративний захист потрібно розуміти насамперед як особливу форму реалізації державним органом адміністративної правосуб’єктності, яка є основою його адміністративно- правового статусу та пов’язана з делегуванням йому з боку держави відповідних владних повноважень. Підтримано дослідників, які визначають нотаріальний захист самостійним специфічним напрямом юрисдикційної форми захисту, відмінним від адміністративного завдяки поєднанню в правозахисній діяльності нотаріусів як публічно-правових засад, що знаходять свій прояв у наділенні їх державою винятковими повноваженнями у сфері надання фактам об’єктивної дійсності юридичної вірогідності, так і приватноправових засад, які полягають у здійсненні нотаріусами функцій з охорони й захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері приватноправового регулювання.
Доведено, що неюрисдикційна форма захисту, яку потрібно сприймати як важливу систему правових гарантій протидії неправомірним посяганням на право власності на житло без залучення уповноважених державою правозахисних суб’єктів, виступає дієвою альтернативою юрисдикційній діяльності щодо захисту цивільних прав за наявності передумов до її застосування, основними серед яких є: а) відповідність вчинюваних у процесі неюрисдикційного захисту дій характеру посягання на право власності на житло; б) їх потенційна здатність досягнути мети цивільно-правового захисту, зокрема, усунути порушення права приватної власності на житло або загрозу його порушення, а також відновити можливість власника щодо його безперешкодної реалізації. Запропоновано авторське визначення самозахисту права приватної власності на житло як не заборонених законом дій фактичного та/або юридичного характеру, здійснюваних власником житла або іншою особою самостійно, без звернення до суб’єктів правозахисної діяльності, у процесі протидії неправомірному посяганню на право власності на житло для припинення порушення права власності або усунення загрози його порушення. Розглянуто медіацію як один з основних сучасних альтернативних способів вирішення спорів. Встановлено, що створення та закріплення переліку спорів, для вирішення яких обов’язковим є попереднє застосування медіації, має стати одним із перспективних завдань у процесі здійснення реформування вітчизняної системи судочинства з метою, по-перше, адаптації вітчизняного законодавства до стандартів країн ЄС, по-друге, розвантаження судової системи, а по-третє, запевнення учасників приватних правовідносин в дієвості процедур альтернативного вирішення спорів, зокрема, медіації, й розвінчування міфів про їх неефективність у контексті захисту суб’єктивних прав, зокрема й права власності на житло.
На основі зроблених висновків сформульовано практичні рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства і судової практики у сфері захисту права приватної власності на житло.
The qualification research work is a comprehensive scientific study of issues related to the protection of the private ownership right to housing. The qualification research work consists of three chapters, divided into eight subchapters, in which the consideration of issues begins with the study of the general theoretical provisions of the protection of the private ownership right to housing and ends with the establishment of the specifics of the legal nature of the forms of protection of the private ownership right to housing.
The first chapter «General theoretical provisions of protection of the private ownership right to housing» focuses on the study and analysis of general aspects of protection of the private ownership right to housing, in particular, the study of the concept and features of housing as a private law category, the characterisation of the private ownership right to housing, and the definition of the concept and peculiarities of the legal nature of protection of the private ownership right to housing. The author identifies the specifics of the housing category from the standpoint of constitutional, housing and civil law. It is concluded that the most appropriate approach is to understand and perceive housing as a universal category, with due regard for its 1) its public law nature, which is manifested in its perception as one of the key elements of international legal standards of human rights in terms of forming an understanding of an adequate standard of living, and, on the other hand, as an object of constitutional and legal relations which stipulates the obligation of the State and its authorized bodies under the Constitution of Ukraine to create appropriate legal, economic and social conditions for satisfying everyone’s need for housing; 2) private law nature, which accumulates the peculiarities of the subjects of legal regulation of both civil and housing law, since housing is not only a means of satisfying basic human needs and an indicator of the adequacy of their living standards, but also an object of property rights which determines the legal and actual relationship between housing and its owner. It is proposed that housing is understood as a real-life real estate object in the form of a building or a separate isolated room in a building, which is characterised by a certain economic value and the existence of ownership and other property rights in respect thereof, and which is designed and suitable for permanent or temporary residence of individuals, including for the possibility of meeting their physiological, safety and other basic needs, which is confirmed by the compliance of the characteristics of the dwelling with all construction, architectural and planning, sanitary, hygienic, fire protection and other regulatory requirements and standards.
The legal nature of the right of private ownership of housing is studied from the standpoint of general theoretical principles. The author supports the position that the right of private ownership of housing should be classified as an absolute right, based, firstly, on the specifics of the legal structure of its implementation, which is based on the personal discretion of the owner regardless of the will of other persons, and secondly, on the constitutional consolidation of its inviolability and inviolability, which is based on the obligation of everyone not to create obstacles to the exercise of property rights. At the same time, the establishment of legislative restrictions on the exercise of ownership by the State is exceptional and is conditioned by the need to exploit the authority and power of the State in order for the property institution to perform its inherent functions in the highest interests of society and the State, but with the obligatory coordination of the latter with the interests of the owner.
The author makes a traditional distinction between the concepts of protection and defence of the right to private ownership of housing. The author establishes that protection should be discussed in the context of creation by the State of sufficient prerequisites for the owner to be able to fully exercise the powers which constitute the content of property rights, which, in turn, ensures the harmonious dynamics of the relevant legal relations and their unhindered flow. At the same time, the protection of the right to private ownership of housing is permanent, arises with the emergence of the right itself and does not depend on the occurrence of certain legal facts, since the exercise of any subjective right, including the right to housing, is under the permanent protective influence of objective law, which ensures the state of law and order as the highest goal of effective legal regulation. Instead, the protection of the right to housing ownership occurs in the event of a potential or actual encroachment by obligated persons on any of the owner ’s powers, as a result of which the latter has the right to apply specific methods of counteracting unlawful acts independently or through authorised state bodies in order to restore the violated, unrecognised or disputed right to housing ownership or eliminate the threat of encroachment.
The second chapter «Methods of protection of the ownership right to housing» is devoted to the study of theoretical approaches to understanding the concept of ways of protection, defining their legal features and establishing the specifics of their practical application. It is concluded that when defining the concept of a method of protection of the right to housing ownership, one should proceed, firstly, from its substantive nature, which provides for the possibility of applying certain coercive measures to a violator of a subjective right, and secondly, from the lexical meaning of a method as a category which reflects not just an action, but also the specificity of this action, a permissible and effective legal technique which allows achieving the legal result desired by the owner restoration of a violated, unrecognised or disputed right. Given the above, it is proposed that the methods of protection of the right to housing ownership should be understood as the substantive and legal means of counteracting unlawful encroachment on the right to housing ownership, including the threat of such encroachment, which are not prohibited by law and are used by the owner or an authorised subject of human rights protection and are aimed at restoring the possibility of unimpeded exercise of the powers which are part of the content of the right to housing ownership belonging to him/her, and also at eliminating the negative consequences of its violation, non¬recognition or contestation. Based on the analysis of current civil legislation, it is proved that: 1) homeowners are endowed with additional guarantees of protection as compared to subjects of other civil rights due to the inclusion of such a ground as creation of a threat of violation of the ownership right to housing in the list of traditional grounds for protection (violation, non-recognition, contestation of the right); 2) the list of ways to protect the ownership right to housing has been expanded to include such preventive protection methods as prohibition of actions which may violate the right to housing ownership or obligation to take certain actions to prevent such a violation.
The following general qualifying features of the property legal methods of protection of the ownership right to housing are identified: 1) they are a system of legal techniques which may be applied by a homeowner in case of direct violation of the rights to own, use and dispose of housing, as well as in case of non-recognition of the subjective right to ownership of housing; 2) they may be applied only if there is no binding legal relationship between the homeowner and the offender; 3) they are aimed at protecting the ownership right to housing, restoring and removing obstacles to the possession, use and disposal of housing, as well as eliminating doubts about the ownership of housing; 4) the possibility of their application belongs exclusively to the owner in order to protect the ownership right to housing that has been preserved in kind.
The following peculiarities of the obligation-based methods of protection of housing ownership are also highlighted: 1) they find their practical application provided that there are binding (contractual and non-contractual) relations between the parties; 2) due to the relative nature of binding legal relations, they consist in the application of coercive measures to a specifically identified entity; 3) the general legal basis for their application is an indirect violation of the right to housing ownership caused by: a) non-fulfilment or improper fulfilment of contractual obligations by the owner ’s counterparty; b) causing damage to housing or creating a threat of damage; 4) in the context of protecting the right to housing ownership, they are multifunctional, as they can be aimed at restoring the property status of the owner of housing, as well as at terminating contractual relations or preventing the creation of a threat of damage to housing; 5) their list is not exhaustive due to the possibility of the parties to the contractual relationship to independently provide for the remedies to be applied in the contract in case of breach of contractual obligations.
The third section «Forms of protection of the ownership right to housing» is devoted to defining the specific features of jurisdictional and non-jurisdictional forms of protection of the ownership right to housing. The author proposes to perceive the jurisdictional form of protection as a normatively regulated system of procedural and procedural actions of the State-authorized entities (bodies and officials) which are carried out within their competence in the process of countering unlawful encroachments on the ownership right to housing. It is established that the system of jurisdictional form of protection of the ownership right to housing, which is based on the vesting of subjects with the relevant human rights powers by the State, consists of: a) judicial protection; b) administrative protection provided by public authorities, local self-government bodies and their officials; c) notarial protection provided by both public and private notaries.
At the same time, the creation of an extensive system of jurisdictional bodies authorised to counteract unlawful encroachments on the right to ownership of housing on behalf of the State, on the one hand, should be perceived as one of the key areas of implementation of the constitutional obligation of the State to ensure protection of the rights of all subjects of property rights enshrined in part 4 of Article 13 of the Constitution of Ukraine, and on the other hand, as an important guarantee of ensuring unhindered exercise by a person of his/her right to ownership of housing. In the context of judicial protection, it is established that the understanding of the essence of the remedy as a legal category and the possibility of its use by a court as a specific legal technique to counteract unlawful encroachment on the right to housing ownership should be based on the following legal characteristics of the remedy, developed on the basis of the analysis of current legislative approaches and positions of law enforcement practice 1) non-exhaustiveness and legitimacy of methods of protection of the ownership right to housing, the possibility to apply those methods of protection that do not contradict the law; 2) perception of the method of protection as a manifestation of the principle of freedom of choice of behaviour of the homeowner in exercising his/her right to protection; 3) effectiveness of the method of protection, i.e. compliance of the method of protection with the content of the right to housing ownership subject to unlawful encroachment, the nature and consequences of unlawful encroachment, and its ability to restore the owner ’s ability to fully exercise the powers which are part of the content of the violated right to housing ownership. It is established that administrative protection of the right to private ownership of housing consists in the use by public authorities and local self-government bodies and their officials of administrative (managerial) powers vested in them by the State with a view to counteracting unlawful encroachment on the ownership right to housing. That is, the key to understanding the essence of administrative protection is to perceive it as a special form of administrative legal personality exercised by a public authority, which is the basis of its administrative and legal status and is associated with the delegation of relevant powers to it by the State. There is support for the researchers who define notarial protection as an independent specific area of the jurisdictional form of protection which is different from administrative protection due to the combination of both public law principles in the notaries’ human rights protection activities, which are manifested in the exclusive powers granted by the State to provide legal certainty to the facts of objective reality, and private law principles which consist in the notaries ’ performance of functions related to protection and defence of the rights and interests of individuals and legal entities in the private law area.
It is proved that the non-jurisdictional form of protection, which should be perceived as an important system of legal guarantees for countering unlawful encroachments on ownership right to housing without involvement of human rights subjects authorised by the State, is an effective alternative to jurisdictional activities for the protection of civil rights, provided that there are prerequisites for its application, the main ones being: a) compliance of actions performed in the course of non-jurisdictional protection with the nature of encroachment on the ownership right to housing; b) their potential ability to achieve the purpose of civil remedies, in particular, to eliminate violations of the right to private ownership right to housing or the threat of violations, as well as to restore the owner’s ability to exercise it without hindrance. The author suggests the own definition of self-defence of the ownership right to housing as actions of a factual and/or legal nature not prohibited by law, which are carried out by a homeowner or another person independently, without recourse to human rights actors, in the process of counteracting unlawful encroachment on the right to property to housing with a view to stopping a violation of the property right or eliminating the threat of its violation. The author considers mediation as one of the main modern alternative methods of dispute resolution. It is established that the creation and consolidation of a list of disputes which require prior mediation should become one of the promising tasks in the process of reforming the national judicial system with a view to, firstly, adapting national legislation to the standards of EU countries, and secondly, relieving the judicial system, and thirdly, assuring the participants to private legal relations of the effectiveness of alternative dispute resolution procedures, in particular, mediation, and debunking the myths about their ineffectiveness in the context of defence of subjective rights, including the ownership right to housing.
On the basis of the conclusions drawn, the author formulates practical recommendations for improving the current legislation and judicial practice in the field of protection of private ownership right to housing.
