Abstract:
Дисертація є самостійною і завершеною працею, метою якої є виявлення та аналіз проблем, що виникають у зв’язку із застосуванням правових норм, які регулюють цивільно-правові наслідки недотримання законодавчих вимог щодо нотаріального посвідчення правочинів, а також напрацювання на основі проведеного дослідження рекомендацій з удосконалення нормативно-правових актів у сфері посвідчувальної діяльності нотаріусів.
У результаті дисертаційного дослідження обґрунтовано, що як інтегрувальна форма упорядкування правовідносин між контрагентами, правочин є цивільно-правовим інструментом опосередкування взятих на себе сторонами зобов’язань за договором заради досягнення тієї мети, що детермінувала вступ цих суб’єктів у конкретні цивільно-правові відносини. При цьому доведено, що обставини, які випливають зі змісту нотаріально посвідчених правочинів з огляду на свою окрему достовірність, мають бути віднесені до числа фактів, що не потребують доказування в судовому провадженні. Також аргументовано, що задля уникнення колапсу судової системи після завершення війни розгляд справ щодо конвалідації недійсних правочинів має бути віднесено до категорії справ окремого провадження і, за умови звернення всіх сторін договору до суду протягом шести місяців після скасування воєнного стану, їх може бути розглянуто в спрощеному (письмовому) порядку.
У роботі обґрунтовано, що після і саме в результаті нотаріального посвідчення правочинів забезпечується новий рівень їх чинності – достовірність, що є водночас детермінантом правомірності задіяного механізму правового регулювання, безумовним підтвердженням дійсності юридичних фактів та запорукою стабільності цивільного обігу загалом.
