Abstract:
Нормативні положення чинного законодавства чітко прописують базові засади правового регулювання приватноправових відносин, які визначають місце договору в системі джерел правового регулювання як одного із важливих регуляторів цивільного правовідношення. При цьому закріплено ряд норм, що виключають диспозитивність у виборі правил поведінки сторін договірного зобов’язання та імперативно визначають загальні нормативні приписи для уведення суспільних відносин у правову площину. Про вищезазначене свідчить й аналіз нормативних положень, що закріплюють межі принципу свободи договору та окреслюють його обмеження з метою забезпечення адекватного механізму внутрішнього (диспозитивного) та зовнішнього (імперативного) правового регулювання приватноправових відносин.
Разом із тим, аналіз основних засад чинного законодавства України безумовно надає підстави розглядати договір як засіб правового регулювання суспільних відносин. Адже саме сторони договору визначають вступати чи не вступати у договірні відносини, приймають рішення про можливість врегулювання суспільних відносин імперативними нормами права, відштовхуватися від диспозитивних норм права чи врегульовувати ці відносини на власний розсуд, не порушуючи базових принципів цивільного законодавства. Зазначене дає підстави сприймати договір як індивідуальний регулятор цивільних відносин, що надає обов’язковості правилам належної поведінки, визначених конкретними сторонами, визначає наслідки невиконання або неналежного виконання конкретного договірного зобов’язання. При цьому роль договору полягає у мінімізації державного (імперативного) впливу на конкретні приватноправові відносини без порушення норм права, викладених в існуючих джерелах права, що сприяє розвитку цивільного обороту в цілому.
