Стаття присвячена проблемі розмежування засобів звичайного та екстраординарного перегляду судових рішень, яка є актуальною з огляду на універсально визнану цінність остаточності судового рішення та недопустимість безпідставного втручання у неї.
У статті на прикладах окремих країн, правові системи яких належать до континентальної правової традиції, продемонстровано, які підстави для втручання в остаточне судове рішення визнаються достатніми, а також які характеристики дозволяють об'єднати ці підстав у певні групи. Виявлено, що у найбільш загальних рисах підставами для екстраординарного перегляду є процесуальні порушення, які істотним чином обмежили сторону у здійсненні права бути почутою; порушення у сфері доказування внаслідок неправомірних дій інших учасників розгляду, зокрема внаслідок подання сфальсифікованих доказів; процесуальні порушення, пов’язані зі складом суду.
Стаття відмежовує засоби екстраординарного перегляду, які мають наслідком втручання у res judicata, і такі, що не втручаються у нього, а мають на меті перегляд для забезпечення розвитку права. При цьому звертається увага та те, що для випадків, коли втручання у res judicata має місце, помилки у питаннях права, зокрема неправильне застосування матеріального права, як правило, виключається з переліку підстав для екстраординарного перегляду.
Окремо у статті приділено увагу допустимості ініціювання екстраординарного перегляду суб’єктами, які не учасниками справа. З посиланням на практику Європейського суду з прав людини автор доходить висновку, що екстраординарний перегляд, який не призводить до втручання у res judicata, може бути ініційований такими суб’єктами, які переслідують публічний інтерес у розвитку права з метою досягнення єдності у тлумаченні правових норм. Стосовно випадків, коли внаслідок перегляду має місце втручання у res judicata, європейське процесуальне законодавство еволюціонує у напрямку усунення цих засобів як таких, що порушують право на справедливий суд.
The article is focused on the current problem of distinguishing the means of ordinary and extraordinary review of court decisions, in view of the universally recognized value of the finality of a judgment and the unacceptability of groundless interference with res judicata.
Based on the examples of some civil law countries the article substantiates the most common grounds for intervention into a final judgment which are considered sufficient, as well as introduces common traits which allow grouping those grounds. The article argues that, in general terms, the most common grounds for an extraordinary review are procedural violations that significantly limited the party in exercising the right to be heard; violations in the evidentiary issues caused by illegal actions of other participants in the proceedings, in particular due to the submission of forged evidence; procedural errors related to the composition of the court.
The article distinguishes the means of extraordinary review, which might interfere with res judicata, and those that do not, but are aimed at the revision of the courts' interpretation of the law to ensure its development. At the same time, the article pays attention to the fact that in cases where the review may intervene into res judicata, errors in matters of law (e.g. incorrect application of substantive law) are excluded from the list of grounds for extraordinary review.
The article pays attention to the problem of extraordinary reviews being initiated by actors other than parties to the case. The author refers to the case-law of the European Court of Human Rights and argues that an extraordinary review, which does not lead to interference with res judicata, can be initiated by such actors who pursue public interests in the development of law in order to achieve unity in its interpretation. With respect to cases where the review interferes with res judicata, procedural laws in many European countries is evolving towards eliminating these remedies as they are infringing the right to a fair trial.
