Стаття продовжує серію, присвячену дослідженню феномену поширення зобов’язуючої дії рішення суду у господарських та цивільних справах позовного провадження на сторони спору та на осіб, які сторонами не є. Автор аналізує поділ позовів на actio in rem та actio in personam, який увійшов у вітчизняну судову практику. Стаття звертає увагу на те, що українські суди почали іменувати actio in rem речові позови, тобто позови з вимогою про речово-правовий спосіб захисту, однак при цьому посилаються на буквальне значення actio in rem як позову «до речі».
Автор зауважує, що у сучасних правових системах позов in rem у такому специфічному буквальному значенні як позов, спрямований саме до речі як до відповідача, укорінився у практиці розв’язання морських суперечок у правових системах традиції загального права, де можливість звернутись з таким позовом ґрунтується на визнаній юридичній фікції персоніфікації речі: наділення речі, переважно морського чи іншого судна, ознаками особи, що дозволяє визнати її відповідальною за завдання шкоди і навіть за порушення договірного зобов’язання і, відповідно, визнати за можливе наділити її процесуальним статусом відповідача. Українське право юридичну фікцію такого роду не розвинуло. Отже, звертає увагу автор статті, для уникнення безпідставного поширення значення рішення суду як res judicata у справах за позовами стосовно майна на осіб, які не є сторонами у справі, слід або уникати ототожнення речових позовів з actio in rem, або чітко усвідомлювати місцеву специфіку вживання цього латинського терміну саме на позначення речових позовів і без посилання на те, що такі позови є позовами «проти речі» або позовами «до всіх». Такі позови в українській юриспруденції хоч і пред’являються на захист речового, абсолютного права, однак рішення суду за наслідками їх розгляду має значення res judicata лише для сторін і не має преклюзивного значення для інших осіб, які не є сторонами.
This article continues the series devoted to the study of the phenomenon of extending the binding effect of a court decision in commercial and civil action proceedings to the parties to the dispute and other persons who are not parties. The author analyses the division of claims into actio in rem and actio in personam, which has become part of the national court practice. The article highlights that Ukrainian courts have begun to utilise the term actio in rem as a synonym to actions regarding property, i.e. actions claiming a remedy in rem, but at the same time refer to the literal meaning of actio in rem as an action "against a thing".
The author notes that in modern legal systems, an in rem claim with this specific literal meaning of a claim directed specifically at the thing as a defendant is rooted in the practice of maritime dispute resolution in legal systems of the common law tradition. In such legal systems, the possibility of this type of actions is based on the legal fiction of personification of a thing. This fiction allows a thing, primarily a ship or other vessel, to be endowed with the characteristics of a person. This allows it to be held liable for damage and even for breach of a contractual obligation. Consequently, it can be considered as having the procedural status of a defendant. Ukrainian law has not developed a legal fiction of this nature. Accordingly, the author of the article posits that in order to preclude the unjustified extension of the res judicata force of a judgment in property-related actions to persons who are not parties to the case, one should either eschew identifying property-related actions with actio in rem or clearly comprehend the local specifics of employing this Latin term without reference to such actions being "against a thing" actions or claims "against the world". In Ukrainian law, although such claims are brought in defense of a title to a property, thus an absolute right, the judgment upon the results of their consideration has the meaning of res judicata only for the parties and does not have preclusive effect on other persons who are not parties.
