dc.description.abstract |
Дисертація є комплексним науковим дослідженням питань порушення, невизнання або оспорювання суб’єктивних корпоративних прав та інтересів, спрямована на пошук шляхів удосконалення способів захисту корпоративних прав та інтересів з урахуванням міжнародного досвіду становлення та розвитку корпоративного права, а також судової практики розгляду корпоративних спорів.
У роботі визначено, що корпоративне законодавство України пройшло декілька етапів свого розвитку, а саме: «Становлення», що розпочався із здобуттям незалежності України та характеризується прийняттям перших законодавчих актів про корпорації; «Приватизаційний», що відзначався процесами приватизації та корпоратизації юридичних осіб державної форми власності; «Еволюційний» обумовлений усуненням негативних тенденцій із корпоративного управління та захисту корпоративних прав та інтересів, що мали місце у дев’яностих роках в Україні, та характеризуються прийняттям більшості ключових законодавчих актів, що з певними змінами діють і сьогодні; «Оновлення» корпоративного законодавства, що є етапом сучасності, що характеризується такими оновленнями як прийняття Законів України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про акціонерні товариства» (набрав чинності з 2023 року), «Про сільськогосподарську кооперацію» та інших. Але ще більш важливими законодавчими новелами є так звана «міграція правових норм», за якими дефініція поняття «корпоративних прав» та «корпоративних правовідносин» перемістилась із Господарського кодексу України до Цивільного кодексу України.
Встановлено, що корпоративне право Європейського Союзу пройшло також складний шлях від заснування, подальшої гармонізації, вдосконалення, і аж до сучасного стану його кодифікації. Воно сформувалось у результаті історичного розвитку в цілому права ЄС та його трансформації з міжнародного в окрему, специфічну самостійну правову систему. Пропонується виділяти такі етапи трансформації корпоративного права ЄС: перший (1957-1968) – «Заснування корпоративного права ЄС»; другий (1968-1999) – «Становлення корпоративного права ЄС»; третій (1999-2017) – «Модернізація корпоративного права ЄС»; четвертий (2017 і по сьогодні) – «Кодифікація корпоративного права ЄС».
В Україні адаптація корпоративного законодавства до права ЄС має свою тривалу історію, що її можна розподілити на такі періоди: перший етап започаткував співробітництво в узгодженні роботи над правилами заснування та діяльності компаній у ЄС та Україні є підписанням та ратифікацією у 1994 році Україною Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством та його державами-членами (набрала чинності 1 березня 1998); другим етапом можна вважати прийняття в Україні у 2004 році Загальнонаціональної програми адаптації законодавства України до права Європейського Союзу 2004 року; третій етап активізувався із укладенням Україною Угоди про асоціацію з ЄС 2014 року та триває і сьогодні.
Критеріями «ефективності» обраного способу захисту порушених, невизнаних або оспорюваних корпоративних прав та інтересів особи визначено: автономність, відповідність, реальність, збалансованість, остаточність.
Охарактеризовано умови, за яких суд може здійснювати «корегування» ефективності позовних вимог – самостійно визначати інший, більш ефективний, спосіб захисту корпоративних прав та інтересів ніж той, який обрав позивач: «Правова лакуна», «Відповідність», «Законність».
Визначено поняття корпоративного спору як спору, що зумовлює потребу захисту особою свого корпоративного права або інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом звернення до суду чи іншого уповноваженого державою органу.
Встановлено характерні ознаки «порушення», «невизнання» та «оспорювання» корпоративного права, спільні та відмінні риси між ними. Відповідно, дано визначення таким поняттям: 1. Порушення корпоративного права є протиправна поведінка (діяльність, бездіяльність) особи, що не відповідає корпоративним законодавчим актам, локальним (внутрішнім) актам юридичної особи, корпоративним договорам, договорам укладеним юридичною особою з посадовими особами, корпоративним звичаям, порушує корпоративне право або інтерес іншої особи, наслідком чого є втрата особою повністю або частково корпоративного права або інтересу, або створення перешкод у здійсненні корпоративних прав або задоволенні корпоративного інтересу. 2. Невизнання корпоративного права як заперечення однією особою, яка не визнає право та не претендує на нього, існування суб’єктивного корпоративного права у іншої особи – носія права, що має наслідком виникнення невизначеності правового статусу останньої. 3. Оспорювання корпоративного права як заперечення однією особою, яка не визнає право, але претендує на нього, існування суб’єктивного корпоративного права у іншої особи – носія права, що має наслідком виникнення невизначеності правового статусу останньої.
Виявлено, що характерними ознаками корпоративної відповідальності є те, що: 1) корпоративна відповідальність виникає у корпоративних правовідносинах; 2) є наслідком порушення, невизнання, або оспорювання суб’єктивних корпоративних прав та інтересів особи; 3) специфічним суб’єктом корпоративної відповідальності, що забезпечує «корпоративний захист» для особи, яка його потребує, як і негативні наслідки для порушника, є юрисдикційний орган (суд, НКЦПФР, Мінюст тощо), який розглядає, і усуває наслідки порушення, невизнання, оспорювання корпоративного права та інтересу.
Встановлено, що засіб захисту корпоративних прав та інтересів слід розглядати як знаряддя, інструменти реалізації способу захисту корпоративних прав та інтересів. У судовій формі засоби захисту перетворюються на такі інструменти: позовні заяви, заяви про забезпечення доказів та позову, інші заяви по суті спору (відзив на позов, відповідь на відзив, заперечення на відповідь, пояснення третіх осіб), заяви та скарги на стадії виконання рішення, апеляційні та касаційні скарги й інші.
Виділено такі характерні ознаки складності корпоративних спорів: «Комплексність», «Ємність», «Ефективність», «Багатосуб’єктність», «Множинність доказів», «Нестабільність правового регулювання» «Виключність місця розгляду спору», «Особливість розгляду під час воєнного чи надзвичайного стану».
Визначено, що критеріями забезпечення позову у корпоративних спорах є: законність форми та способу забезпечення; розумність та обґрунтованість забезпечення; адекватність забезпечення; взаємозв’язок між заходом забезпечення і предметом позову; співмірність вимог забезпечення; баланс інтересів у забезпеченні; забезпечення виконуваності рішення та захисту права; відшкодування збитків у забезпеченні.
Аргументовано, що суб’єктивне корпоративне право особи на інформацію, виконує декілька важливих функцій: 1) дозволяє особі мати відомості про юридичну особу на будь-якій стадії її життєдіяльності, від заснування, діяльності, і до її припинення; 2) дозволяє особі самостійно оцінити доцільність, і ефективність володіння нею корпоративними правами на кожній стадії «життєдіяльності» юридичної особи; 3) дозволяє ефективно реалізовувати усі інші корпоративні права, у тому числі право на управління, майнові права, переважні права тощо; 4) виступає певним «забезпеченням», запорукою дотримання і захисту корпоративних прав та інтересів засновника, учасника, акціонера, члена, особи яка вибула з юридичної особи.
Визначено, що передумовою виплати дивідендів є такі ознаки: прибутковість за певний період діяльності юридичної особи, наявність волевиявлення загальних зборів юридичної особи про розподіл прибутку шляхом виплати дивідендів, відсутність законодавчих заборон на виплату дивідендів. Ефективним способом захисту права особи на отримання дивідендів є позов про стягнення дивідендів, а не визнання недійсним рішення загальних зборів про невиплату дивідендів. Суд має право прийняти рішення про стягнення дивідендів лише за наявності рішення загальних зборів юридичної особи про спрямування прибутку на виплату дивідендів, на підставі якого визначаються розмір належних позивачу-учаснику (акціонеру, члену) дивідендів, строки та порядок їх виплати. Прийняття господарським судом рішення стосовно спрямування прибутку (частини прибутку) юридичної особи на виплату дивідендів виходить за межі компетенції суду.
За результатами дослідження визначено пропозиції щодо вдосконалення корпоративного законодавства, що можуть бути використані у законотворчій діяльності. Матеріали дослідження є такими, що мають практичну зорієнтованість щодо використання у навчальній діяльності, адвокатській та судовій практиці. |
uk_UA |