Примусове виконання ухвал у цивільних справах

Abstract

исертація є комплексним науковим дослідженням теоретичних засад і порядку примусового виконання ухвал у цивільних справах, форм і способів сприяння суду у процесі практичного виконання судових ухвал. Забезпечення державою виконання судового рішення у визначеному законом порядку (ч. 2 ст. 1291 Конституції України), у тому числі через створення відповідних національних процесуальних і організаційно-правових механізмів, зокрема, системи органів і визначення осіб, які здійснюють діяльність по виконанню судових рішень, є показником практичної сатисфакції, якої прагне особа, що звертається до суду з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів шляхом неупередженого та своєчасного розгляду й вирішення цивільних справ (ст. 2 ЦПК України). На шляху здійснення судового захисту й отримання судового рішення, що є обов’язковим до виконання (ч. 1 ст. 1291 Конституції України), нерідко виникають проблеми, які ускладнюють як процес розгляду судом цивільної справи, так і віддаляють ухвалення правосудного рішення по суті справи. Такі проблеми хоч і вважаються супутніми, зазвичай можуть перешкоджати провадженню у справі (зокрема, потреба в забезпеченні доказів, судово-психіатричній експертизі, у приводі свідка, необхідність проведення дослідження фактів застосування насильства та вжиття потрібних заходів для забезпечення безпеки особи згідно законодавства тощо), тому мають бути вирішені судом під час основного розгляду цивільної справи шляхом постановлення судових рішень із процесуальних питань – ухвал суду. Ухвали суду постановляються із процесуальних питань, пов’язаних із здійсненням правосуддя у справі, є найпоширенішими видами 3 судових рішень, і, згідно з ч. 1 ст. 1291 Конституції України, також як вид судового рішення є обов’язковими до виконання. Від своєчасності виконання ухвал залежить повнота, усебічність, оперативність й об’єктивність судового розгляду та забезпечення поновлення порушених прав фізичних та юридичних осіб. Вивчення сучасних проблем доступу до правосуддя в умовах воєнного часу, наслідків здійснення правосуддя в умовах пандемії та інших викликів у судовій системі, піднімають на високий рівень проблему невиконання постановлених ухвал судів, що вимагає задіяння в цьому процесі примусового механізму. До цієї процедури часто залучаються не тільки державні і приватні виконавці, а й інші органи, на які покладається обов’язок реалізації заходів забезпечення примусового виконання судового рішення, що ускладнює процес примусового виконання ухвал судів та забезпечення судового контролю за виконанням судових рішень. Широке коло питань концептуального й прикладного характеру в частині саме примусового порядку виконання ухвал судів при розгляді цивільних справ на сьогодні все ще залишається відкритим і створює ризики практичної неможливості своєчасного й повного розгляду та вирішення цивільних справ неупередженим судом. Також нерозв’язаність заявленої проблеми може зводити нанівець конституційні гарантії захисту прав судом та обов’язковості судового рішення, що в підсумку не тільки нівелює значення Основного Закону України як такого, а й знецінює авторитет судової влади у зв’язку зі втратою довіри саме до неї з боку громадян. Відсутність комплексного розуміння теоретичних і практичних проблем примусового виконання ухвал у цивільних справах потребує самостійного наукового дослідження з урахуванням професійного суддівського досвіду автора, що підкреслює актуальність обраної теми дисертації. Дисертація складається із трьох розділів, розподілених на десять підрозділів, у яких дослідження розпочинається зі з’ясування теоретичних засад примусового виконання ухвал суду в цивільних справах, через визначення поняття, класифікації судових ухвал, історичної ретроспективи їх виконання та завершується формуванням авторських підходів до оптимізації та законодавчого регулювання порядку примусового виконання ухвал суду в цивільних справах. 4 Об’єктом дослідження є цивільні процесуальні правовідносини, що виникають у процесі примусового виконання ухвал суду в цивільних справах. Предметом дослідження є примусове виконання ухвал у цивільних справах. Методологічною основою дисертаційного дослідження є система загальнофілософських, загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, зокрема, діалектичний, індукції, дедукції, аналізу, синтезу, формально-юридичний, історико-правовий, порівняльно-правовий. Вибір методів дослідження обумовлено науковою та прикладною доцільністю. Емпіричну базу дослідження склали результати аналізу Конституції України та чинного законодавства України, міжнародних правових актів, рішень Конституційного Суду України, Верховного Суду, Європейського суду з прав людини, аналіз ухвал місцевих та апеляційних загальних судів, а також матеріали наукових досліджень, дисертацій, монографій, навчальних підручників і посібників. У першому розділі «Стан дослідження проблеми примусового виконання ухвал у цивільних справах» висвітлено стан наукової розробки проблеми примусового виконання ухвал у цивільних справах та вибір методології дослідження; здійснено ретроспективний аналіз правового регулювання примусового виконання ухвал у цивільних справах та запропоновано авторську історично-правову періодизацію; розкрито поняття, правова природа та підходи до класифікації ухвал суду, що підлягають примусовому виконанню; з’ясовано суб’єктний склад органів та осіб, які здійснюють примусове виконання ухвал у цивільних справах. Уперше доведено, що примусове виконання ухвал у цивільних справах – це врегульована нормами різних галузей права діяльність органів та осіб, спрямована на практичне виконання судових ухвал шляхом застосування заходів державного примусу, у їх взаємодії з судом, який здійснює судовий контроль та забезпечення виконання ухвал. Обґрунтовано авторську дефініцію ухвали суду як виду судового рішення, яке постановляється щодо процесуальних питань, пов’язаних із здійсненням правосуддя чи завершенням судового розгляду без ухвалення рішення по суті, застосуванням заходів усунення причин та умов правопорушень або вирішенням окремих категорій 5 справ по суті поданих скарг, заяв чи клопотань, предметом яких не є матеріально-правові спори про право, юридично значущі факти або стани. Уперше запропоновано авторську класифікацію ухвал, що підлягають примусовому виконанню в цивільному провадженні за процесуально-функціональним критерієм: а) ухвали забезпечувального характеру, функція яких полягає у швидкому та оперативному створенні передумов на етапі судового розгляду або до його початку для отримання максимально ефективного судового рішення по суті справи; б) ухвали установчого характеру, якими встановлюються, затверджуються або визначаються обставини, факти, процедури, що мають значення для вирішення справи по суті та в окремих випадках спрямовані на таке вирішення; в) ухвали регуляторного характеру по суті розгляду окремих скарг, клопотань і заяв, постановленням яких вирішуються окремі категорії цивільних справ та предметом яких не є матеріально-правові спори про право. Запропоновано авторську класифікацію ухвал, що підлягають примусовому виконанню в цивільному процесі, за суб’єктним складом: а) ухвали, що підлягають примусовому виконанню органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями; б) ухвали, що можуть бути виконані в примусовому порядку виключно органами державної виконавчої служби й не можуть бути виконані приватними виконавцями; в) ухвали, що підлягають фактичному виконанню іншими органами та особами в їх взаємодії з виконавцями (органами Національної поліції, органами прикордонного контролю, органами опіки та піклування тощо). Обґрунтовано диференціацію органів та осіб, що здійснюють примусове виконання ухвал у цивільних справах, яка включає простий та складний суб’єктний склад, де перший передбачає самостійне виконання судових ухвал посадовою особою органів ДВС України або приватним виконавцем, а другий – необхідність залучення інших органів державної влади, що у свою чергу вимагає налагодження організаційного зв’язку та системи координації зусиль. Виокремлено особливості примусового виконання ухвал у цивільних справах: а) негайність виконання, що спрямована на реалізацію приписів суду в спосіб, який забезпечує максимальний рівень виконання ухвали й є одночасно показником рівня 6 задоволення цивільно-процесуальних прав осіб; б) більшість ухвал у цивільних справах, що підлягають примусовому виконанню, само собою є виконавчими документами, оскільки не потребують видачу судових наказів та виконавчих листів; в) примусове виконання ухвал у цивільному судочинстві, як правило, відбувається до вирішення справи по суті; г) комплексна правова природа відносин з примусового виконання ухвал у цивільних справах, що включає цивільно-процесуальні, адміністративно-процесуальні, адміністративно-правові, виконавчо-правові, цивільно-правові та сімейно-правові відносини. Другий розділ «Звернення ухвал у цивільних справах до примусового виконання» містить три підрозділи, у межах яких, зокрема, розкрито питання порядку звернення ухвал у цивільних справах до примусового виконання, різні форми процесуальних дій суду у сприянні їх примусовому виконанню та порядок застосування примусових заходів під час примусового виконання судових ухвал. Розглядаючи правове регулювання порядку звернення ухвал у цивільних справах до примусового виконання, установлено, що відносини на цьому етапі мають особливу правову природу, яка поєднує в собі елементи відносин із приводу виконавчого провадження, а також галузевого законодавства, яким за звичайних умов регулюється порядок реалізації конкретного заходу державного примусу, з яким пов’язане виконання такої ухвали. Досліджуючи процесуальні дії суду у сприянні примусовому виконанню ухвал у цивільних справах, установлено існування трьох форм його участі: а) судовий контроль за процесом примусового виконання судових рішень (Розділ VII ЦПК України); б) процесуальні дії суду, спрямовані на забезпечення виконання ухвал у цивільних справах (ст. 432-434, ст. 442 Розділу VI ЦПК України); в) процесуальні дії суду спрямовані на реалізацію виконання ухвал у цивільних справах (ст. 435-440, ст. 441, 443, 444 Розділу VI ЦПК України). Установлено, що ефективність процедури виконання ухвал у цивільних справах залежить від дієвості механізму застосування примусових заходів для забезпечення повноти та всебічності виконання. Уперше розроблено авторський алгоритм застосування примусових заходів під час примусового виконання, який передбачає 7 такі послідовні дії: а) направлення клопотання або подання про застосування заходу забезпечення примусового виконання судового рішення; б) постановлення ухвали про застосування заходу забезпечення примусового виконання судового рішення та направлення її до виконання; в) практичне виконання ухвал про застосування заходів забезпечення примусового виконання судового рішення. Розділ ІІІ «Оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та осіб, які здійснюють примусове виконання ухвал у цивільних справах» має складну структуру й поділений на три підрозділи, у яких досліджено порядок та процедуру оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та осіб, які здійснюють примусове виконання ухвал, а також правові обмеження та практичні перешкоди взаємодії суду з органами та особами, які здійснюють примусове виконання ухвал, шляхи їх усунення. Узагальнено наукові підходи до диференціації способів оскарження рішень, дій або бездіяльності органів та осіб, які здійснюють примусове виконання ухвал у цивільних справах, що включають: а) цивільно-процесуальний спосіб (оскарження в порядку ст. 447-453 ЦПК України); б) судово-адміністративний спосіб (оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців в адміністративному суді в порядку КАС України як актів органів державної влади); в) адміністративно-управлінський спосіб (шляхом направлення скарг безпосередньому керівництву органів ДВС, у яких працюють виконавці або в порядку відомчого контролю за діяльністю приватних виконавців); г) оскарження дій виконавців шляхом звернення громадян до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Сформовано положення про суб’єктно-об’єктний склад відносин із приводу оскарження дій та бездіяльності виконавців у процесі примусового виконання судових ухвал, що характеризується: а) суб’єктом оскарження: сторони виконавчого провадження, прокурор; б) об’єктом оскарження: рішення, дії чи бездіяльність державних та приватних виконавців, зміст яких не відповідає вимогам законодавства у сфері виконавчого провадження; в) предметом оскарження: конкретна невідповідність моделі діяльності виконавців законодавчо встановленим процедурам практичної реалізації примусового виконання рішення, що прямо порушує законодавчі вимоги та підтверджуватися конкретними фактами; г) диференціацією 8 правових підстав оскарження дій або бездіяльності приватного та державного виконавців. Обґрунтовано необхідність закріплення на рівні ЦПК України процедури звернення до виконання ухвал суду, які є виконавчими документами, що має включати: а) підстави та процесуальний порядок постановлення таких ухвал; б) набрання ними чинності; в) направлення до виконання; г) питання їх відстрочення та добровільного виконання. Розроблено науково-методологічні рекомендації про необхідність закріплення на рівні закону процедурного алгоритму розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби посадовими особами органів ДВС України, що містить три етапи: а) подання скарги стороною виконавчого провадження або прокурором у чітко визначені строки безпосередньо начальнику органу ДВС України, в якому працює відповідний державний виконавець або керівнику територіального органу Міністерства юстиції України з одночасним повідомленням про подання такої скарги інших сторін виконавчого провадження, про що робиться відповідна відмітка у скарзі на дії чи бездіяльність державного виконавця; б) розгляд скарги начальником органу ДВС України або територіального управління Міністерства юстиції протягом 10 днів шляхом видання розпорядження про надання від державного виконавця пояснень із приводу обставин викладення у скарзі; в) прийняття рішення у формі наказу за результатами розгляду скарги про наявність або відсутність порушення законодавства та необхідність притягнення державного виконавця до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.