Подання доказів у цивільному судочинстві України

Abstract

Дисертація є самостійною і завершеною науковою працею, метою якої є виявлення і вирішення наукової проблеми, яка полягає у виявленні та визначенні закономірностей та особливостей правового регулювання подання доказів у цивільному судочинстві України. Дисертація складається з двох розділів, що містять шість підрозділів. У розділі першому «Теоретичні засади дослідження подання доказів» розкриваються методологічні засади дослідження порядку подання доказів у цивільному судочинстві. Розділ містить три підрозділи. Підрозділ 1.1 «Доказування як основа суддівського пізнання» присвячено встановленню ролі доказування у формування об’єкта судового пізнання при розгляді і вирішенні цивільних справ. З’ясовано, що доказування як діяльність учасників цивільної справи спрямована на забезпечення суду об’єктами судового пізнання, які мають процесуальну форму засобів доказування. Основним об’єктом судового пізнання визнаються засоби доказування, отримані судом від учасників справи або від інших осіб за ініціативою учасників справи. Факультативним об’єктом судового пізнання є засоби доказування зібрані судом за власною ініціативою у виключних випадках, встановлених законом. У підрозділі 1.2 «Подання доказів як складова доказування та з’ясування обставин справи в сучасному цивільному судочинстві України» з’ясовується структура діяльності учасників справи з доказування та суду зі з’ясування обставин справи. Доведено, що подання доказів може бути складовою діяльності учасників справи з підтвердження доказами власних вимог та заперечень або ж складовою з’ясування судом обставин справи, якщо воно здійснюється за ініціативою інших учасників справи або суду (у виняткових випадках) У підрозділі 1.3 «Поняття подання доказів в цивільному процесуальному праві України» на основі аналізу доктринальних підходів до розуміння поняття подання доказів у цивільному процесі формується авторське визначення поняття «подання доказів», яке відображає сутнісні ознаки відповідної процесуальної дії та використовується як методологічне у розділі другому дисертації. Розділ другий «Порядок подання доказів» розкриває суб’єктний склад, особливості цивільної процесуальної форми подання доказів та правові наслідки порушення вимог цивільного процесуального законодавства до подання доказів. У підрозділі 2.1 «Суб’єкти подання доказів» формується цілісне розуміння кола осіб, які нормами цивільного процесуального права наділені правом подавати докази, або на яких згідно з нормами цивільного процесуального права може покладатися обов’язок подання доказів. Обґрунтовується, свідок здійснює подання доказів суду у формі показань свідка під час допиту свідка. Додатково обґрунтовано, що до суб’єктів подання доказів відносяться не лише учасники справи чи деякі інші учасники судового процесу, але й особи, які не входять до названих категорій, проте у яких є засоби доказування, які витребовуються у них ухвалою суду. Підрозділ 2.2 «Темпоральна й змістовна характеристика подання доказів « присвячений розкриттю цивільних процесуальних строків та змісту процесуальних дій із подання доказів. Робиться висновок про цивільну процесуальну форму як передумову встановлення чітких темпоральних та змістовних вимог до подання доказів. Зауважується на негативній практиці безпідставного продовження або поновлення судами строків подання доказів. Обґрунтовується, що прийняття судом до уваги доказів, поданих з пропуском процесуальних строків та термінів, без належного підтвердження поважності причин пропуску строків, має бути підставою для скасування рішення суду. У підрозділі 2.3 «Правові наслідки порушення порядку подання доказів» розкривається відмінність між порушенням порядку подання доказів на реалізацію відповідного процесуального права в контексті доказування та порушенням порядку подання доказів у контексті виконання процесуального обов’язку на виконання ухвали суду в контексті з’ясування судом обставин справи. Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що дисертація є першим в Україні цілісним завершеним дослідженням правового регулювання та практики подання доказів у цивільному судочинстві України. За результатами дослідження сформульовано такі наукові положення, які мають ознаки новизни та виносяться на захист. Вперше: 1) сформульовано визначення поняття «подання доказів» як дій учасників справи або інших осіб у передбачених процесуальним законом випадках, спрямованих на забезпечення доступу суду до інформації, що має значення для вирішення цивільної справи, шляхом безпосередньої (в судовому засіданні чи при огляді за місцем розташування) або опосередкованої (засобами поштового чи електронного зв’язку, Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи) передачі суду засобів доказування; 2) обґрунтовано трирівневий підхід до розуміння подання доказів у цивільному судочинстві. Запропоновано розрізняти: вузьке розуміння (ст. 83 ЦПК України), що зводиться виключно до процесуальних дій учасників справи з передачі наявних у них доказів суду; розширене розуміння, яке охоплює також процесуальні дії інших учасників судового процесу (зокрема, свідка та експерта) щодо надання суду зафіксованої ними фактичної інформації; широке розуміння, що додатково включає дії осіб, які не є учасниками судового процесу, проте надають до суду докази на виконання ухвал суду про витребування доказів (ст.ст. 84 і 84-1 ЦПК України) чи забезпечують огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 85 ЦПК України); 3) запропоновано розширене бачення суб’єктного складу подання доказів у цивільному процесі. Аргументовано, що коло суб’єктів подання доказів не обмежується лише визначеним в ЦПК України переліком учасників судового процесу. Доведено, що самостійною групою цих суб’єктів є особи, які не володіють процесуальним статусом учасника справи, однак набувають процесуального обов’язку з вчинення дій щодо надання чи пред’явлення доказів суду на підставі ухвали суду про витребування доказів; 4) обґрунтовано доцільність звуження значення загальновживаного терміну «збирання доказів» учасниками справи і введення в процесуальну термінологію замість нього в його нинішньому розумінні терміну «обґрунтування доказами вимог та заперечень» на позначення одного з етапів доказування, а також визначено його елементи: власне збирання доказів (накопичення доказів учасником справи); подання доказів (надання суду доступу до доказів, зібраних безпосередньо учасником справи); подання до суду заяв з процесуальних питань, спрямованих на отримання доказів від інших осіб (у разі негативного результату збирання доказів учасником справи або у зв’язку із законодавчим обмеженням можливості учасника справи безпосереднього отримати певну доказову інформацію); 5) розмежовано збирання доказів судом і учасниками справи. Доведено, що збирання доказів учасниками справи має пошуково-підготовчий характер та полягає у самостійному виявленні, отриманні й фіксації відомостей для подальшого подання суду. Натомість збирання доказів судом є проявом його владно-розпорядчої діяльності в межах з’ясування обставин справи, яка здійснюється за клопотанням учасників справи або з власної ініціативи суду у передбачених законом випадках і полягає у процесуальному залученні наданих матеріалів (приєднанні до справи) та застосуванні імперативних механізмів здобуття доказової інформації (витребуванні доказів, наданні судових доручень, призначенні експертизи, допиті свідка); Удосконалено: 6) розуміння співвідношення між доказуванням та оцінкою доказів як кореспондуючих один одному видів процесуальної діяльності учасників справи та суду відповідно. Праву учасників справи подати докази або витребовувати їх у інших осіб на обґрунтування своїх доводів та заперечень кореспондує обов’язок суду належним чином оцінити такі докази. Відповідно парними взаємокореспондуючими одне одному є поняття «доведення», складовою якого є доказування, та «з’ясування обставин справи судом», елементом якого є оцінка доказів; 7) положення про структуру доказування, що включає низку етапів, кожен з яких має певне проміжне значення для формування фактологічного підґрунтя для ухвалення судом рішення за результатами з’ясування обставин справи, однак не має свого самостійного значення. Доведено, що складові доказування слід іменувати саме етапами, а не стадіями, оскільки їх процесуальне значення не відповідає загальноприйнятому в процесуальній науці розумінню стадій цивільного судочинства; 8) пропозицію застосовувати замість терміну «електронні докази» термін «електронні дані» та визначати їх як інформацію про обставини справи у формі, придатній для оброблення електронними засобами. Таке розуміння забезпечує коректне співвідношення між поняттями «дані» та «інформація» як формою та змістом, а також усуває некоректне застосування слова «доказ» в терміні, яким позначають саме засіб доказування, а не фактичні дані. Дістало подальшого розвитку: 9) обґрунтування доцільності виключення суду (судді) з числа суб’єктів доказування та оцінки доказів з етапів доказування з огляду на доведення співвідношення між доказуванням як правом учасників справи і оцінкою доказів як обов’язком суду; 10) положення про включення дій особи, яка має намір подати позов, з отримання та збереження доказів для подальшого їх подання до суду, вчинених до подачі позовної заяви, до змісту поняття «доказування» як елементу збирання доказів позивачем; 11) обґрунтування того, що наділення сторін правом подавати докази є проявом принципу змагальності сторін. З огляду на це спростовано поширену в процесуальній доктрині думку про те, що вказане суб’єктивне процесуальне право є складовою принципу диспозитивності; 12) обґрунтування доктринального розмежування процесуальної природи права та обов’язку сторін щодо подання доказів у цивільному судочинстві. Доведено, що подання доказів на підтвердження власних вимог і заперечень становить суб’єктивне процесуальне право, реалізація якого охоплюється змістом тягаря доказування. Натомість подання особою, яка не є стороною, доказів на підтвердження доводів однієї зі сторін на виконання ухвали суду є імперативним процесуальним обов’язком, невиконання якого перетворює бездіяльність такої особи у правопорушення та передбачає комплексні (матеріально-правові та процесуальні) наслідки для учасників справи; 13) підхід до диференціації матеріально-правових і процесуальних наслідків неподання доказів стороною. Сформульовано висновок, що не здійснення стороною права на подання доказів обмежується матеріально-правовим ризиком програшу такою стороною справи (ухвалення судового рішення на користь іншої сторони), тоді як наслідки невиконання обов’язку з надання доказів, витребуваних судом, характеризується дуалістичною правовою природою – поєднанням заходів процесуального примусу із процесуальними (визнання обставин судом) і матеріально-правовими (ухвалення несприятливого рішення по суті спору) санкціями до недобросовісної сторони. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що на основі авторських розробок сформульовано й обґрунтовано теоретичні положення, які придатні для використання в: – науково-дослідній роботі – при розробці науково-методичних рекомендацій та проведенні наукових досліджень проблем доведення, доказування, процесуального статусу учасників судового процесу, особливостей доказування в окремих категоріях цивільних справ та інших питань, дотичних до тематики цієї дисертації; – законотворчій діяльності – для вдосконалення положень Цивільного процесуального кодексу України щодо подання доказів; – правозастосовній практиці – під час вирішення судами процесуальних питань щодо подання доказів при здійсненні цивільного судочинства, застосування наслідків неподання доказів та інших аспектів доказування; – освітньому процесі – при викладанні освітніх компонентів «Цивільний процес», «Актуальні проблеми цивільного судочинства», «Докази і доказування у цивільному процесі» для студентів і аспірантів, підготовці силабусів та інших методичних матеріалів з цих дисциплін, а також при проведенні заходів з підвищення кваліфікації адвокатів і суддів.

The dissertation is an independent and completed scientific work, the purpose of which is to identify and solve a scientific problem, which consists in identifying and determining the patterns and features of the legal regulation of the presentation of evidence in civil proceedings in Ukraine. The dissertation consists of two sections, containing six subsections. The first section, “Theoretical Principles of the Study of the Presentation of Evidence,” reveals the methodological principles of the study of the procedure for the presentation of evidence in civil proceedings. The section contains three subsections. Subsection 1.1 “Evidence as the Basis of Judicial Knowledge” is devoted to establishing the role of evidence in the formation of the object of judicial knowledge in the consideration and resolution of civil cases. It was found that evidence as an activity of participants in a civil case is aimed at providing the court with objects of judicial knowledge that have the procedural form of means of evidence. The main object of judicial knowledge is recognized as means of evidence received by the court from the participants in the case or from other persons at the initiative of the participants in the case. An optional object of judicial knowledge is evidence collected by the court on its own initiative in exceptional cases established by law. In subsection 1.2 “Presentation of evidence as a component of proving and clarifying the circumstances of the case in modern civil proceedings of Ukraine”, the structure of the activity of the participants in the case on proving and the court on clarifying the circumstances of the case is clarified. It is proved that the presentation of evidence can be a component of the activity of the participants in the case on confirming their own claims and objections with evidence or a component of the court’s clarification of the circumstances of the case, if it is carried out on the initiative of other participants in the case or the court (in exceptional cases). In subsection 1.3 “The concept of presenting evidence in the civil procedural law of Ukraine”, based on the analysis of doctrinal approaches to understanding the concept of presenting evidence in civil proceedings, the author’s definition of the concept of “presentation of evidence” is formed, which reflects the essential features of the relevant procedural action and is used as a methodological one in the second section of the dissertation. The second section “Procedure for presenting evidence” reveals the subject composition, the features of the civil procedural form of presenting evidence and the legal consequences of violating the requirements of civil procedural legislation for presenting evidence. Subsection 2.1 “Subjects of presenting evidence” forms a holistic understanding of the circle of persons who are entitled to present evidence by the norms of civil procedural law, or who may be required to present evidence by the norms of civil procedural law. It is substantiated that a witness presents evidence to the court in the form of witness testimony during the interrogation of a witness. It is additionally substantiated that the subjects of presenting evidence include not only the participants in the case or some other participants in the trial, but also persons who do not fall into the aforementioned categories, but who have means of proof required of them by a court decision. Subsection 2.2 “Temporal and substantive characteristics of presenting evidence” is devoted to the disclosure of civil procedural deadlines and the content of procedural actions for presenting evidence. The conclusion is made about the civil procedural form as a prerequisite for establishing clear temporal and substantive requirements for the submission of evidence. The negative practice of unjustified extension or renewal by courts of the deadlines for the submission of evidence is noted. It is substantiated that the court's acceptance of evidence submitted with the omission of procedural deadlines and terms, without proper confirmation of the validity of the reasons for the omission of the terms, should be grounds for annulling the court's decision. Subsection 2.3 "Legal Consequences of Violating the Procedure for Submitting Evidence" reveals the difference between a violation of the procedure for submitting evidence for the implementation of the relevant procedural right in the context of evidence and a violation of the procedure for submitting evidence in the context of the performance of a procedural obligation to execute a court decision in the context of the court's clarification of the circumstances of the case. The scientific novelty of the results obtained is determined by the fact that the dissertation is the first in Ukraine a holistic completed study of the legal regulation and practice of presenting evidence in civil proceedings in Ukraine. Based on the results of the study, the following scientific provisions have been formulated that have signs of novelty and are being defended. For the first time: 1) the definition of the concept of “presentation of evidence” has been formulated as actions of the participants in the case or other persons in cases provided for by procedural law, aimed at ensuring the court’s access to information that is important for resolving a civil case, by means of direct (in a court session or during an inspection at the location) or indirect (by means of postal or electronic communication, the Unified Judicial Information and Telecommunications System) transfer of evidence to the court; 2) a three-level approach to understanding the presentation of evidence in civil proceedings has been substantiated. It is proposed to distinguish: a narrow understanding (Article 83 of the Code of Civil Procedure of Ukraine), which is reduced exclusively to the procedural actions of the participants in the case to transfer the evidence they have to the court; an expanded understanding, which also includes procedural actions of other participants in the trial (in particular, a witness and an expert) in providing the court with factual information recorded by them; a broad understanding, which additionally includes actions of persons who are not participants in the trial, but provide evidence to the court in compliance with court decisions on the request for evidence (Articles 84 and 84-1 of the CPC of Ukraine) or ensure the review of evidence by its location (Article 85 of the CPC of Ukraine); 3) an expanded concept of the subject composition of the submission of evidence in civil proceedings is proposed. It is argued that the range of subjects of the submission of evidence is not limited only to the list of participants in the trial specified in the CPC of Ukraine. It is proved that an independent group of these subjects are persons who do not have the procedural status of a participant in the case, but acquire a procedural obligation to perform actions to provide or present evidence to the court on the basis of a court decision on the request for evidence; 4) the expediency of narrowing the meaning of the commonly used term “collection of evidence” by the participants in the case and introducing into procedural terminology instead of it in its current understanding the term “substantiation of claims and objections with evidence” to denote one of the stages of proof is substantiated, and its elements are also defined: the actual collection of evidence (accumulation of evidence by the participant in the case); submission of evidence (providing the court with access to evidence collected directly by the participant in the case); submission to the court of applications on procedural issues aimed at obtaining evidence from other persons (in the event of a negative result of the collection of evidence by the participant in the case or in connection with a legislative restriction on the possibility of the participant in the case to directly obtain certain evidentiary information); 5) the collection of evidence by the court and the participants in the case is distinguished. It is proven that the collection of evidence by the participants in the case is of a search and preparatory nature and consists in the independent identification, receipt and recording of information for subsequent submission to the court. Instead, the collection of evidence by the court is a manifestation of its administrative activity within the framework of clarifying the circumstances of the case, which is carried out at the request of the participants in the case or on the court's own initiative in cases provided for by law and consists in the procedural involvement of the provided materials (attachment to the case) and the application of imperative mechanisms for obtaining evidentiary information (requesting evidence, providing court orders, ordering an examination, questioning a witness); Improved: 6) understanding the relationship between proving and evaluating evidence as corresponding to each other types of procedural activity of the participants in the case and the court, respectively. The right of the participants in the case to submit evidence or to demand it from other persons to substantiate their arguments and objections corresponds to the court's obligation to properly evaluate such evidence. Accordingly, the concepts of "proving", a component of which is proving, and "clarifying the circumstances of the case by the court", an element of which is the evaluation of evidence, are paired and mutually corresponding to each other; 7) the provision on the structure of evidence, which includes a number of stages, each of which has a certain intermediate value for the formation of a factual basis for the court to make a decision based on the results of clarifying the circumstances of the case, but does not have its own independent meaning. It is proved that the components of evidence should be called stages, not stages, since their procedural meaning does not correspond to the generally accepted in procedural science understanding of the stages of civil proceedings; 8) a proposal to use the term “electronic data” instead of the term “electronic evidence” and define it as information about the circumstances of the case in a form suitable for processing by electronic means. Such an understanding ensures the correct correlation between the concepts of “data” and “information” as form and content, and also eliminates the incorrect use of the word “evidence” in the term, which denotes the means of evidence, and not the factual data. Further development was made: 9) justification of the expediency of excluding the court (judge) from the number of subjects of proof and assessment of evidence from the stages of proof in view of proving the correlation between proof as the right of the participants in the case and the assessment of evidence as the duty of the court; 10) provision on the inclusion of actions of a person intending to file a claim, to obtain and preserve evidence for their subsequent submission to the court, committed before filing a statement of claim, in the content of the concept of “proof” as an element of the collection of evidence by the plaintiff; 11) justification of the fact that granting the parties the right to submit evidence is a manifestation of the principle of adversarial nature of the parties. In view of this, the widespread opinion in procedural doctrine that the specified subjective procedural right is a component of the principle of dispositivity was refuted; 12) justification of the doctrinal distinction between the procedural nature of the right and the duty of the parties to submit evidence in civil proceedings. It has been proven that the submission of evidence in support of one's own claims and objections constitutes a subjective procedural right, the implementation of which is covered by the content of the burden of proof. In contrast, the submission by a person who is not a party of evidence in support of the arguments of one of the parties in execution of a court decision is an imperative procedural obligation, the failure to comply with which turns the inaction of such a person into an offense and entails complex (substantive and procedural) consequences for the participants in the case; 13) an approach to the differentiation of the substantive and procedural consequences of the failure to submit evidence by a party. The conclusion is formulated that the failure of a party to exercise the right to present evidence is limited to the substantive risk of losing the case by such a party (the adoption of a court decision in favor of the other party), while the consequences of failure to fulfill the obligation to provide evidence requested by the court are characterized by a dualistic legal nature - a combination of procedural coercive measures with procedural (recognition of the circumstances by the court) and substantive (adoption of an unfavorable decision on the merits of the dispute) sanctions against the unscrupulous party. The practical significance of the results obtained is that, based on the author's developments, theoretical provisions have been formulated and substantiated, which are suitable for use in: – scientific research work – when developing scientific and methodological recommendations and conducting scientific research on the problems of proof, substantiation, procedural status of participants in the trial, features of proof in certain categories of civil cases and other issues related to the topic of this dissertation; – legislative activity – to improve the provisions of the Civil Procedure Code of Ukraine on the submission of evidence; – law enforcement practice – when resolving procedural issues by courts regarding the submission of evidence in civil proceedings, the application of the consequences of failure to submit evidence and other aspects of proof; – the educational process – when teaching the educational components “Civil Procedure”, “Current Problems of Civil Justice”, “Evidence and Proving in Civil Procedure” for students and postgraduates, preparing syllabi and other methodological materials on these disciplines, as well as when conducting activities to improve the skills of lawyers and judges.