Підстави звільнення від доказування в цивільному судочинстві

Abstract

Дисертація є самостійною та завершеною науковою працею, в якій викладено результати комплексного науково-практичного дослідження процесуально-правових підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві України. Метою дослідження є розкриття правової природи підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві та формулювання практичних рекомендацій щодо удосконалення законодавства в досліджуваній галузі. У роботі окреслено ключові проблеми правового регулювання підстав звільнення від доказування, запропоновано шляхи їх вдосконалення та сформульовано практичні рекомендації щодо підвищення ефективності судового захисту. У першому розділі дисертації розглянуто актуальність проблеми підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві та методологічні засади її дослідження у науці цивільного процесуального права. Напрямок і наукові методи дослідження, що використовувалися під час написання дисертації, були обрані відповідно до мети і завдань дослідження із урахуванням об’єкта та предмета. Вибір напряму дисертаційного дослідження зумовлений специфікою процесуального регулювання та правозастосування підстав звільнення від доказування у цивільних справах, що розглядаються судами. Основну увагу зосереджено на аналізі нормативної конструкції цих підстав, їх класифікації, процесуальних наслідків застосування, а також впливу на реалізацію принципів диспозитивності, змагальності та ефективності судового захисту. У процесі дослідження було порушено низку актуальних методологічних питань, які потребували розв’язання. Зокрема, йшлося про виділення та характеристику особливостей підстав звільнення від доказування у межах цивільного судочинства та визначення їх впливу на ефективність судового захисту прав, свобод та інтересів особи; співвідношення понять «доказування» і «доведення» у цивільному процесі; визначення інституту доказування як базового рівня, що об’єднує систему норм цивільного процесуального права, частина з яких регулює підстави звільнення від доказування і має, яке правило, автономний характер; поняття, зміст, структуру інституту доказування та визначення місця субінституту звільнення від доказування, що діє у його межах; значення методології як пізнавального інструменту у науці цивільного процесуального права з позицій розкриття правової природи підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві; повноваження учасників справи у доказовій діяльності як реалізацію процесуального права або обов’язку; співвідношення понять «метод» і «методика» в юридичному дослідженні з метою розкриття правових дефініцій; видів судових ухвал, що стосуються застосування окремих підстав звільнення від доказування. У роботі проведено ретроспективне дослідження становлення та еволюції правового регулювання підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві, а також аналіз наукових підходів до цього питання, сформованих у різні історичні періоди. У межах дослідження запропоновано авторську історичну періодизацію розвитку підходів до звільнення від доказування із характеристикою кожного періоду, зокрема із виділенням особливостей законодавчого закріплення відповідних підстав у цивільному судочинстві. Запропоновано наступну періодизацію генезису правового регулювання підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві: I етап - із другої половини ІХ до середини XVII століття; II етап - друга половина XVII століття початок XIX століття; III етап - друга половина XIX століття до теперішнього часу. У межах кожного з етапів виділяються і характеризувалися історичні періоди у яких здійснювалися законодавчі реформи, що впливали на процес судового доказування і визначалися підстави звільнення від доказування. Зроблено висновок, що саме в кінці XIX - на початку XX століття в європейській правовій традиції цивільне судочинство остаточно сформувалось як самостійне процесуальне провадження у цивільних справах, набуло ознак системності та внутрішньої логіки, і стало окремим видом судочинства, який з того часу позначається як цивільне. У межах цього ж періоду сформувалася й наукова дисципліна, яка спочатку називалася «цивільний процес» / «цивільне судочинство», а надалі - «цивільне процесуальне право». Цивільний процес як навчальна дисципліна почала викладатися в університетських закладах освіти на території сучасної України. У другому розділі дисертації, який містить три підрозділи, досліджено поняття звільнення від доказування, проаналізовано його процесуальну природу та охарактеризовано структурний зміст. З огляду на загальне теоретичне положення, згідно з яким цивільне процесуальне право як галузь права, окрім зовнішнього вираження у формі самостійних проваджень, закріплених у Цивільному процесуальному кодексі України має також внутрішню будову, що характеризується внутрішньою структурованою системою цивільного процесуального права та формується під впливом об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, зокрема у сфері судового захисту - зумовлює потребу у комплексному осмисленні місця та ролі підстав звільнення від доказування як елементу цієї внутрішньої структури. Доводиться авторське положення, що для системи цивільного процесуального права, як сукупності чинних норм права, властиві єдність та узгодженість і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні елементи. Доказування розглядається як базовий інститут цивільного процесуального права, у межах якого є цивільні процесуальні норми, що визначають підстави звільнення від доказування. Інститут доказування цивільного процесуального права характеризується тим, що врегульовує певний вид однорідних цивільних процесуальних відносин у сфері доказування у цивільному судочинстві, а тому становить собою певну сукупність цивільних процесуальних норм, які є відносно автономними у складі галузі цивільне процесуальне право та забезпечує цілісне і відносно завершене процесуальне правове регулювання певного виду процесуальної діяльності суду та учасників судового процесу на основі принципів (засад) цивільного судочинства і використовує спеціальні поняття та юридичні конструкції. За своєю структурою інститут доказування є складним тому, що включає субінститут звільнення від доказування, який передбачає існування процесуальної юридичної конструкції його використання і застосування. Обґрунтовується, що система цивільних процесуальних норм, які врегульовують підстави звільнення від доказування, є логічним доповненням процесуального інституту доказування у вигляді структурного процесуального елемента такого інституту яким, з точки зору положень загальної теорії права, є субінститут. З урахуванням того, що звільнення від доказування, як субінститут, є структурним елементом загального інституту доказування у цивільному процесі, окреслено ключові засади, на яких базується сам процес доказування. Аргументовано висновок про те, що основу судового процесу доказування становить тягар доказування, який покладається на учасників справи для вчинення процесуальних дій зі збирання, фіксації й подання доказів до суду, інформування протилежного учасника про наявні докази, а також участі в їх дослідженні та оцінці судом. У зв’язку з цим, пропонується поняття доказування як визначеної нормами цивільного процесуального законодавства процесуальної діяльності учасників справи, а в передбачених законом випадках - і суду, яка спрямована на підтвердження наявності або відсутності обставин (юридичних фактів), що мали місце у минулому, мають значення для розгляду справи і обґрунтовують вимоги або заперечення сторін. Водночас, для належного з’ясування змісту та місця підстав звільнення від доказування у структурі інституту доказування, необхідно звернутись до деяких базових положень теорії доказового права. Так, автор не погоджується з позицією деяких представників сучасної науки цивільного процесуального права, які ототожнюють терміни «факт» і «обставина», й обґрунтовує потребу у їх чіткому розмежуванні як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Одночасно, дисертант доводить, що немає достатніх підстав для поділу понять «доказування» і «доведення», які у межах цивільного судочинства доцільно трактувати як синоніми. Така позиція ґрунтується на законі юридичної логіки достатньої підстави, згідно з якою будь-який елемент правової конструкції (зокрема, і доказова діяльність) є частиною цілого причинно-наслідкового процесу. Відповідно, зазначені поняття характеризують єдиний вид процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення істотних для справи фактів. У межах другого розділу досліджено поняття підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві, зокрема як прояву процесуального обов’язку чи права учасника справи не здійснювати доведення певних обставин (фактів) у судовому процесі. Залежно від процесуального становища учасника справи та специфіки конкретної ситуації, реалізація цього механізму має різний характер - як право або як обов’язок. У роботі проаналізовано процесуальні наслідки такого звільнення для учасників справи та для перебігу судового провадження загалом. У третьому розділі У третьому розділі дисертації здійснено класифікацію підстав звільнення від доказування, які передбачені чинним цивільним процесуальним законодавством України. Досліджено і розкрито правову природу, зміст і ознаки кожної з таких підстав: обставин, визнаних учасниками справи; загальновідомих фактів; преюдиційних обставин. Здійснено їх теоретико-правову характеристику, виявлено проблеми судової практики щодо застосування цих інструментів та надано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання вказаних підстав. Стверджується, що визнання обставин справи спричиняє цілий комплекс процесуальних наслідків, які повинні бути належним чином враховані судом при ухваленні рішення у справі. Такі обставини не потребують доказування відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України та підлягають фіксації у мотивувальній частині судового рішення. Розкрито зміст процесуального визнання учасниками справи обставин справи та пропонується його вчинення лише у письмовій формі. Обґрунтовується необхідність відновлення у чинному ЦПК України в переліку засобів доказування самостійного виду - пояснення учасника справи, які містять письмове визнання обставин. Таке визнання може бути викладене не лише в окремій письмовій заяві, а й у будь-яких письмових заявах по суті справи, які подаються сторонами до початку розгляду справи по суті. Зроблено авторський висновок, що такі поняття, як «визнання» і «неоспорюваність» або «безспірність» обставини справи не тотожні за змістом. Визнання - це завжди активна дія, що має виявлятися в словесній або письмовій формах, у яких буде виражено власне, незалежне волевиявлення учасника справи. «Безспірність» або «неоспорюваність» обставини справи характеризується пасивною поведінкою учасника справи, а тому не повинно розглядатися як один із варіантів визнання обставин справи. Тому, доводиться, що визнання учасником справи обставин справи повинно бути обов’язково процесуально оформлено у письмовій формі, навіть якщо це попередньо було зроблено в усній формі. Визнання, таким чином, набуде процесуальної форми письмового доказу у справі. Зроблено висновок, що факт замовчування учасником справи, тобто відсутність з його боку будь-яких словесних заперечень чи погоджувальних рухів частин тіла (голови, руки, пальців кісті руки тощо) та інших рухів жестикуляції не повинні розглядатися чи тлумачитися судом як його згода або не згода із обставиною справи на яку посилається протилежний учасник справи. Отримали додаткову аргументацію твердження, що об’єктом визнання є лише ті обставини справи, які включені до предмета доказування учасниками справи. Також зауважується, що визнані обставини учасниками справи не повинні виключатися з предмета доказування. Підтверджується, що право визнавати обставину справи може також реалізовуватися заявниками та заінтересованими особами в окремому провадженні. Обґрунтовується положення, що визнання обставини учасником справи обов’язково має підтверджуватися ним за допомогою засобів доказування. У роботі обґрунтовано доцільність закріплення у ЦПК України можливості укладення між учасниками справи процесуального договору щодо визнання певних обставин справи. Такий договір може бути укладений у письмовій формі шляхом обміну процесуальними документами або спільної заяви, що подається до суду. Зміст договору щодо визнання обставин підлягає оцінці судом у порядку, передбаченому для інших засобів доказування, з урахуванням добровільності, допустимості та достовірності такого визнання. Пропонується під загальновідомими обставинами (фактами) справи розуміти такі обставини (факти), які мали місце в минулому або існують у теперішній час і які відомі невизначеному колу осіб, а також суду, що вирішує справу. Наводиться аргументований висновок, що визнання судом обставини загальновідомою обов’язково повинно бути зафіксовано ухвалою суду. Знання про обставину лише суддею чи всім складом суду ще не є підставою для визнання її загальновідомою. Стверджується, що для визнання обставини судом загальновідомою є наявність системи умов, за яких суд може ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі. Самостійною підставою звільнення від доказування, яка визначена в ч. ч. 4, 5, 6 ст. 82 ЦПК охарактеризована як преюдиційні факти, тобто, юридичні факти, які були доведені за допомогою доказів у попередній судовій справі, а тому не потребують доказування при використанні їх у іншій судовій справі. Додатково аргументовано, що ознак преюдиційності набуває лише факт, який був доказаний попередньо в одній судовій справі, а тому в наступних судових процесах доказуванню не підлягає. Преюдиційність факту - це набуття ним правової ознаки обов’язковості для суду у разі посилання на нього учасником справи як на підставу своїх вимог або заперечень та відсутності у силу ЦПК необхідності його доводити повторно. Преюдиційність факту - це спільні для декількох взаємопов’язаних цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ матеріально-правові факти, що підлягають доказуванню лише один раз у першому судовому процесі при умові дотримання суб’єктивних умов преюдиції. Пропонується указану підставу звільнення від доказування поділяти на два підвиди підстав у залежності від виду судочинства у якому ухвалено судове рішення у справі на: преюдиційні факти встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справах та преюдиційні факти встановлені вироком, ухвалою суду у кримінальній справі, постановою суду у справі про адміністративне правопорушення. Такий поділ сприяє урахуванню умов, характеру судових справ у яких встановлювалися обставини справи та осіб, стосовно яких вони встановлювалися. Такі особливості преюдиційного зв’язку між попередньо встановленим фактом із розглядуваною справою надають можливість для суду ураховувати різні межі преюдиційного зв'язку між ними та урахувати це у процедурі судового доказування. Виділяються об’єктивні та суб’єктивні межі дії преюдиції Наводяться додаткові аргументи про те, що преюдиційне значення має не судове рішення чи вирок у цілому, а лише та обставина (факт), які були встановлені в судовому рішенні чи вироку у конкретній судовій справі. Виділено умови преюдиційності факту: має матеріально-правове значення для справи; тягне процесуально-правові наслідки - існування факту передвирішено судовим актом у іншій справі (рішенням, вироком, ухвалою, постановою), що набрав законної сили.

The dissertation is an independent and completed scientific work, the purpose of which is to carry out a comprehensive scientific and practical study of the peculiarities of the procedural and legal grounds for exemption from proof in the civil proceedings of Ukraine, to outline the problematic issues of the procedural and legal regulation of each ground and to formulate proposals and recommendations for improving the norms of civil procedural legislation in this field. The first chapter of the dissertation examines the relevance of the problem of grounds for exemption from proof in civil proceedings and the methodological basis of its research in the science of civil procedural law. The direction and scientific methods of research used during the writing of the dissertation were chosen in accordance with the purpose and tasks of the research, taking into account the object and subject. The choice of areas of dissertation research was determined by the procedural features of judicial enforcement of grounds for exemption from proof in civil cases, which are considered and decided by the court. At the same time, a number of relevant methodological issues were raised that needed to be resolved in our dissertation work, in particular, this is the selection and characterization of procedural features of grounds for exemption from proof in civil proceedings and their impact on the effectiveness of judicial protection; on the relationship between the concepts of proof and evidence in civil proceedings; on the institution of proof as the basic level of the combination of the system of rules of civil procedural law, part of which determines the grounds for exemption from proof and is characterized by autonomy in legal regulation; on the concept, content and structure of the institution of proof and the place in it of the sub-institute of exemption from proof; about the importance of the cognitive value of the methodology; on the powers of the participants in the evidentiary activity as the implementation of a procedural right or obligation; on the relationship between the concepts of "method" and "methodology"; types of court rulings regarding the application of one of the grounds for exemption from proof. A study of the retrospective process of formation and further development of the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings was carried out, as well as scientific research of this activity in judicial bodies in certain historical periods. The author's historical periodization of such development is proposed, with the characteristics of each historical period, highlighting the peculiarities in the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings. The following periodization of the genesis of the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings is proposed: I stage - from the second half of the 9th to the middle of the 17th century; II stage - the second half of the 17th century, the beginning of the 19th century; Stage III - the second half of the 19th century to the present. Within each of the stages, historical periods were distinguished and characterized in which legislative reforms were carried out, which affected the process of judicial evidence and the grounds for exemption from evidence were determined. It was concluded that only at the end of the 19th - the beginning of the 20th century, civil justice received the state status of independent procedural proceedings in civil cases, and therefore acquired a logical legal sequence and an independent type of justice was formed, which was called civil. Within the same period, a scientific discipline was formed, which was initially called "civil process" or "civil justice", and later - "civil procedural law". In the same period, civil process as an educational discipline began to be taught in university educational institutions on the territory of modern Ukraine. In the second chapter of the dissertation, which contains three subsections, the concept of exemption from proof is investigated, its procedural nature is analyzed and its structural content is characterized. Given the general theoretical position that civil procedural law as a branch of law, in addition to the external form of expression in the civil procedural code in the form of independent proceedings, has an internal structure that is characterized as the structure of the system of civil procedural law and is formed under the influence of objective laws of progressive development human society, in particular in the field of judicial protection. The author's position is proved that the system of civil procedural law, as a set of applicable legal norms, is characterized by unity and coherence and differentiation (division) into relatively independent structural elements. Proof is considered as a basic institution of civil procedural law, within which there are civil procedural norms that determine the grounds for exemption from proof. The institution of proof of civil procedural law is characterized by the fact that it regulates a certain type of homogeneous civil procedural relations in the field of evidence in civil proceedings, and therefore constitutes a certain set of civil procedural norms that are relatively autonomous within the field of civil procedural law and ensure a complete and relatively complete procedural legal regulation of a certain type of procedural activity of the court and participants in the court process based on the principles (fundamentals) of civil justice and uses special concepts and legal constructions. According to its structure, the institution of proof is complex because it includes the sub-institution of exemption from proof, which provides for the existence of a procedural legal construction of its use and application. It is substantiated that the system of civil procedural norms, which regulate the grounds for exemption from proof, is a logical addition to the procedural institution of proof in the form of a structural procedural element of such an institution, which, from the point of view of the provisions of the general theory of law, is a sub-institute. The conclusion that the basis of the judicial process of proof is the burden of proof, which rests on the participants in the case to perform procedural actions of collecting, recording and submitting evidence to the court and informing the opposing participant of the case about the available evidence, as well as participating in their research and evaluation in judge The concept of proof is proposed as a procedural activity of the parties to the case defined by the norms of civil procedural legislation, and in the cases provided for by the law - of the court, which is aimed at confirming the presence or absence of circumstances (legal facts) that took place in the past and have significance in the future and justify claims or objections participants in the court case. Which are important for solving the case in civil proceedings. The author disagrees with the scientific doctrine and conclusions of modern representatives of the science of civil procedural law, who believe and are convinced that the terms "fact" and "circumstance" are synonymous, and defends the position of the theoretical and practical need to distinguish them. The dissertation considers and confirms with additional theoretical and practical arguments the practical inexpediency and theoretical groundlessness of distinguishing between the concepts of "proof" and "proof" in civil proceedings. The author interprets the specified concepts using the law of legal logic - "sufficient basis", according to which there is no subject or phenomenon that would not be an element of a cause-and-effect chain or legal structure in the form of a whole and a part of a whole. The work formulates the concept of grounds for exemption from proof in civil proceedings as a procedural obligation of a party to the case to be exempted from proving circumstances (facts) in a civil case. The implementation of such a procedural right or procedural duty of a participant in the case depends on his procedural position and the achievement of the goal in the process of proof. In the third chapter of the dissertation work, each of the types of grounds for exemption from proof is considered and analyzed, suggestions for improving the norms of the Civil Procedure Code of Ukraine that regulate these issues are formulated. The conclusion that the recognition of the circumstances of the case by the participants in the case should be considered as a manifestation of the principles of civil justice: the rule of law, adversariality, dispositiveness and proportionality. It is claimed that the recognition of the circumstances of the case causes a whole complex of procedural consequences, which must be taken into account by the judge and to which he is obliged by law to give an official answer in the form of a decision. The procedural content of the procedural recognition of the circumstances of the case by the participants in the case is revealed and it is suggested that it be done only in writing. The need to restore in the list of means of proof an independent type, which is the explanation of the participant in the case, made in the form of a written acknowledgment of the circumstances of the case, is justified in the current Code of Criminal Procedure of Ukraine. The author's conclusion was made that concepts such as "recognition" and "indisputability" or "indisputability" of the circumstances of the case are not identical in meaning. Confession is always an active action, which must be expressed in verbal or written forms, in which the individual's own, independent will be expressed. The "indisputability" or "indisputability" of the circumstances of the case is characterized by the passive behavior of the participant in the case, and therefore should not be considered as one of the options for recognizing the circumstances of the case. Therefore, it is proven that the recognition of the circumstances of the case by the party must be procedurally formalized in writing, even if it was previously done orally. Thus, the confession will take the procedural form of written evidence in the case. It was concluded that the fact of silence by the participant in the case, i.e. the absence of any verbal objections or acquiescent movements of body parts (head, hand, fingers, wrist bones, etc.) and other gestural movements on his part should not be considered or interpreted by the court as his consent or non-consent with the circumstances of the case referred to by the opposite party to the case. We received additional argumentation for the statement that the object of recognition is only those circumstances of the case that are included in the subject of proof by the participants in the case. It is also noted that the circumstances recognized by the participants in the case should not be excluded from the subject of proof. It is confirmed that the right to recognize the circumstances of the case can also be exercised by applicants and interested parties in separate proceedings. The provision that the recognition of a circumstance by a party to the case must be confirmed by him with the help of means of proof is substantiated. It is proposed to enshrine in the norms of the Civil Procedure Code the possibility of using by the parties to the case a contractual method (procedure) of settling the recognition of the circumstances of the case by the participants in the judicial process. It is suggested that the commonly known circumstances (facts) should be understood as such circumstances (facts) that took place in the past or exist in the present time and which are known to an indefinite circle of persons, as well as to the court deciding the case. A reasoned conclusion is given that the court's recognition of the circumstance as common knowledge must necessarily be recorded by a court decision. Knowledge of a circumstance only by a judge or the entire court is not yet a basis for recognizing it as common knowledge. It is claimed that in order to recognize a circumstance by the court, it is common knowledge that there is a system of conditions under which the court can make a legal and justified decision in the case. An independent basis for exemption from proof, which is defined in parts 4, 5, 6 of Art. 82 of the Civil Procedure Code is characterized as prejudicial facts, i.e., legal facts that have been proven with the help of evidence in a previous court case, and therefore do not need to be proven when using them in another court case. It is additionally argued that only a fact that was previously proven in one court case acquires signs of prejudice, and therefore cannot be proven in subsequent court proceedings. Prejudiciality of a fact is its acquisition of a legal sign of obligation for the court in the event that a party to the case refers to it as the basis of his claims or objections and there is no need to prove it again by virtue of the Civil Code. The prejudiciality of a fact is the material and legal facts common to several interrelated civil, economic, administrative and criminal cases, which are subject to proof only once in the first trial, provided that the subjective conditions of prejudice are met. It is proposed to divide the specified grounds for exemption from proof into two subtypes of grounds depending on the type of judicial proceedings in which the court decision was made in the case: prejudicial facts established by a court decision in economic, civil or administrative cases and prejudicial facts established by a verdict, a court decision in a criminal case, a resolution court in the case of an administrative offense. Such a division helps to take into account the conditions, the nature of court cases in which the circumstances of the case were established and the persons in relation to whom they were established. Such features of the prejudicial connection between the previously established fact and the case under consideration provide an opportunity for the court to take into account different limits of the prejudicial connection between them and to take it into account in the procedure of judicial evidence. The objective and subjective limits of prejudice are distinguished Additional arguments are given that the prejudicial value is not the court decision or sentence as a whole, but only the circumstance (fact) that was established in the court decision or sentence in a specific court case. The conditions for the prejudice of the fact are highlighted: it has material and legal significance for the case; entails procedural and legal consequences - the existence of the fact is predetermined by a judicial act in another case (decision, sentence, resolution, resolution) that has entered into force.