https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/184 2026-04-13T03:08:56Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1145 Правове регулювання перетворення господарських товариств Франкова, Анна Валеріївна; Frankova, Anna Дисертація є сучасним науковим дослідженням, яке окреслює поняття та організаційно-правові форми господарських товариств; визначає право компаній ЄС та встановлює еволюцію регулювання перетворення господарських товариств в Україні; виокремлює підстави та етапи перетворення господарських товариств; визначає правове регулювання корпоративних відносин, зобов’язань та окремих видів господарських товариств при їх перетворенні; встановлює напрями адаптації законодавства України до права компаній ЄС, а також засоби державного регулювання господарської діяльності при перетворенні господарських товариств. Уперше визначено господарсько-правовий механізм регулювання перетворення господарського товариства як послідовність встановлених законом етапів зміни його організаційно-правової форми, що забезпечує збереження суб’єкта господарсько-правових відносин шляхом юридичного припинення однієї юридичної особи та створення нової, яка є правонаступником усіх його прав та обов’язків. Встановлено особливості перетворення господарського товариства: а) наявність двох етапів – припинення та створення; б) повна передача прав та обов’язків (правонаступництво) від попередньої юридичної особи до новоствореної; в) при припиненні первинної юридичної особи обов’язково складається передавальний акт, та протокол загальних зборів, що засвідчує факт волевиявлення учасників/акціонерів/власників про припинення юридичної особи та подальшу конвертацію часток; г) можливість трансформації правового статусу відповідно до положень галузевого законодавства. Доведено, що передавальний акт є правочином, який фіксує комплекс прав та обов’язків, які передаються від юридичної особи, що припиняється в результаті перетворення, та має юридичне значення для третіх осіб. Обґрунтовано доцільність встановлення презумпції добровільності рішення вищого органу управління/його учасників/вкладників господарського товариства про перетворення, що передбачає їх волевиявлення за відсутності зовнішнього примусу, що розвиває принцип свободи підприємницької діяльності. Удосконалено поняття перетворення як вид реорганізації юридичної особи, що передбачає зміну її організаційно-правової форми, в результаті якої припиняється первинна юридична особа, та утворюється вторинна юридична особа з переходом до неї усіх прав на майно, прав та обов’язків первинної юридичної особи, а тому в основі перетворення закладено два етапи, що склались в історично-правовому аспекті цього інституту: припинення та створення. Визначено правову сутності перетворення господарського товариства як послідовності волевиявлення учасників/членів/акціонерів товариства шляхом юридично значимих дій та заходів, встановлених законом, у формі рішень його органів управління (за винятком організаційно-правових форм, які не мають органів управління), що спрямовані на зміну організаційно-правової форми господарського товариства, яка виявляється у зміні структури органів управління, виконання вимог закону до установчих документів, щодо обов’язкового повідомлення кредиторів, регуляторних органів у випадках встановлених спеціальним законом. Окреслено межі правового регулювання порядку перетворення господарських товариств: а) встановлення правової процедури перетворення, що забезпечує перехід прав та обов’язків до новоствореного господарського товариства, що з економічного погляду дозволяє зберегти учасника ринку; б) попередження ризиків зловживання монопольним становищем; в) адаптація національних норм права до acquis ЄС. Удосконалено науковий погляд на корпоративний договір як спосіб попередження корпоративних конфліктів під час перетворення, що забезпечує збереження пропорційності часток учасників у разі зміни статуного капіталу, а також дозволяє застосувати медіацію або досудовий порядок розв’язання спорів. Обґрунтувана необхідність унормування в єдину термінологічну систему поняття «суб’єкт господарювання», «господарська організація» та «юридична особа» на рівні національного законодавства (передусім у ЦК України), а також у спеціальних актах, що встановлюють державне регулювання господарювання (в зв’язку з скасуванням ГК України), із забезпеченням узгодження його норм із нормами права компаній ЄС, відносин торгівлі, економічного співробітництва тощо. Дістала подальшого розвитку періодизація інституту перетворення, яку умовно слід ділити на етапи: а) період дії Цивільного кодексу Східної Галичини 1797 року, який сформулював загальні положення про порядок створення та припинення договірних товариств; період Російської імперії – широко застосовувався термін припинення шляхом ліквідації; б) період дії ЦК УРСР 1922 року – унормовано основні організаційно-правові форми юридичних осіб та порядок їх припинення; в) період дії ЦК УРСР 1963 року – закладено основу поняття реорганізація; г) розпад СРСР спричинив прийняття спеціальних законодавчих актів на етапі припинення Української РСР; ґ) з незалежності України окреслився визначений правовий інститут, а саме з 2003 року – ЦК України, ГК України, які визначили перетворення; д) трансформаційні процеси, що пов’язані із прийняттям ЗУ «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб». Висловлена теза, що положення про те, що ототожнення приватного підприємства з товариством з обмеженою відповідальністю має обмежувальний характер та суперечить acquis ЄС, зокрема свободі заснування та встановленим організаційно-правовим формам юридичних осіб. Досліджено поняття організаційно-правової форми у підзаконних актах та встановлено існування неузгодженості норм права, що регулюють статус та діяльність юридичних осіб, оскільки для регулювання статусу визначальними є організаційно-правова форма юридичної особи, а для регулювання господарської діяльності – визнання законодавством статусу суб’єкта господарювання чи вид суб’єкта господарювання; така розгалуженість впливає на якість застосування правових норм, що регулюють правовий статус господарських товариств. Дістало подальшого розвитку положення, за яким строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється в порядку перетворення, має становити не менше одного місяця і більше трьох місяців, що не впливатиме на обсяг прав та інтересів кредиторів та дозволить оптимізувати проведення процедурних питань (в тому числі на етапі узгодження дій із органами державного регулювання, якщо закон висуває такі вимоги до відповідної організаційно-правової форми), пов’язаних із перетворенням юридичної особи.; The dissertation is a modern scientific study that outlines the concept and organizational and legal forms of economic societies; defines EU company law and establishes the evolution of the regulation of the transformation of economic societies in Ukraine; identifies the grounds and stages of the transformation of economic societies; defines the legal regulation of corporate relations, obligations and individual types of economic societies during their transformation; establishes the directions of adapting Ukrainian legislation to EU company law, as well as means of state regulation of economic activity during the transformation of economic societies. For the first time, the economic and legal mechanism for regulating the transformation of an economic society has been defined as a sequence of legally established stages of changing its organizational and legal form, which ensures the preservation of the subject of economic and legal relations by means of the legal termination of one legal entity and the creation of a new one, which is the successor to all its rights and obligations. The features of the transformation of an economic society have been established: a) the presence of two stages – termination and creation; b) the full transfer of rights and obligations (succession) from the previous legal entity to the newly created one; c) upon termination of the primary legal entity, a transfer act and minutes of the general meeting are necessarily drawn up, certifying the fact of the expression of the will of the participants/shareholders/owners on the termination of the legal entity and the subsequent conversion of shares; d) the possibility of transforming the legal status in accordance with the provisions of branch legislation. It is proven that the transfer act is a legal act that records a set of rights and obligations that are transferred from a legal entity that is terminated as a result of transformation, and has legal significance for third parties. The feasibility of establishing a presumption of voluntariness of the decision of the supreme management body/its participants/contributors of an economic society on transformation, which assumes their expression of will in the absence of external coercion, which develops the principle of freedom of entrepreneurial activity, is substantiated. The concept of transformation as a type of reorganization of a legal entity has been improved, which involves changing its organizational and legal form, as a result of which the primary legal entity is terminated and a secondary legal entity is formed with the transfer to it of all property rights, rights and obligations of the primary legal entity, and therefore the basis of the transformation is two stages that have developed in the historical and legal aspect of this institution: termination and creation. The legal essence of the transformation of an economic society has been determined as a sequence of expression of the will of the participants/members/shareholders of the company through legally significant actions and measures established by law, in the form of decisions of its management bodies (with the exception of organizational and legal forms that do not have management bodies), aimed at changing the organizational and legal form of the economic society, which is manifested in changing the structure of management bodies, fulfilling the requirements of the law for constituent documents, regarding mandatory notification of creditors, regulatory bodies in cases established by a special law. The limits of legal regulation of the procedure for the transformation of an economic societies are outlined: a) establishment of a legal procedure for transformation, which ensures the transfer of rights and obligations to the newly created economic society, which from an economic point of view allows the market participant to be preserved; b) prevention of risks of abuse of monopoly position; c) adaptation of national legal norms to the EU acquis. The scientific view of the corporate agreement as a way of preventing corporate conflicts during transformation is improved, which ensures the preservation of the proportionality of the participants’ shares in the event of a change in the authorized capital, and also allows the use of mediation or a pre-trial procedure for resolving disputes. The need to standardize the concepts of “undertacking”, “economic organization” and “legal entity” into a single terminological system at the level of national legislation (primarily in the Civil Code of Ukraine), as well as in special acts establishing state regulation of business (in connection with the abolition of the Economic Code of Ukraine), ensuring the coordination of its norms with the norms of EU company law, trade relations, economic cooperation, etc. is substantiated. The periodization of the institution of transformation has received further development, which should be conditionally divided into stages: a) the period of the Civil Code of Eastern Galicia of 1797, which formulated general provisions on the procedure for the creation and termination of contractual partnerships; the period of the Russian Empire - the term of termination by liquidation was widely used; b) the period of the Civil Code of the Ukrainian SSR of 1922 – the main organizational and legal forms of legal entities and the procedure for their termination were regulated; c) the period of the Civil Code of the Ukrainian SSR of 1963 – the basis of the concept of reorganization was laid; d) the collapse of the USSR led to the adoption of special legislative acts at the stage of the termination of the Ukrainian SSR; e) since the independence of Ukraine, a certain legal institution has been outlined, namely, since 2003 – the Civil Code of Ukraine, the Economic Code of Ukraine, which defined transformations; e) transformation processes associated with the adoption of the Law of Ukraine “On the Features of Regulation of the Activities of Legal Entities of Certain Organizational and Legal Forms in the Transitional Period and Associations of Legal Entities”. The thesis is expressed that the provision that the identification of a private enterprise with a limited liability company is restrictive and contradicts the EU acquis, in particular the freedom of establishment and the established organizational and legal forms of legal entities. The concept of organizational and legal form in subordinate legislation is studied and the existence of inconsistency of the legal norms regulating the status and activities of legal entities is established, since for the regulation of status the organizational and legal form of a legal entity is decisive, and for the regulation of economic activity – the recognition by law of the status of an economic entity or the type of economic entity; such ramification affects the quality of the application of legal norms regulating the legal status of economic entities. The provision has been further developed, according to which the period for creditors to file their claims against a legal entity that is being terminated in the process of transformation must be no less than one month and no more than three months, which will not affect the scope of creditors’ rights and interests and will allow for the optimization of procedural issues (including at the stage of coordinating actions with state regulatory authorities, if the law imposes such requirements on the relevant organizational and legal form) related to the transformation of a legal entity. 2025-10-27T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1135 Підстави звільнення від доказування в цивільному судочинстві Осіпова, Інна Іванівна; Osipova, Inna Дисертація є самостійною та завершеною науковою працею, в якій викладено результати комплексного науково-практичного дослідження процесуально-правових підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві України. Метою дослідження є розкриття правової природи підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві та формулювання практичних рекомендацій щодо удосконалення законодавства в досліджуваній галузі. У роботі окреслено ключові проблеми правового регулювання підстав звільнення від доказування, запропоновано шляхи їх вдосконалення та сформульовано практичні рекомендації щодо підвищення ефективності судового захисту. У першому розділі дисертації розглянуто актуальність проблеми підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві та методологічні засади її дослідження у науці цивільного процесуального права. Напрямок і наукові методи дослідження, що використовувалися під час написання дисертації, були обрані відповідно до мети і завдань дослідження із урахуванням об’єкта та предмета. Вибір напряму дисертаційного дослідження зумовлений специфікою процесуального регулювання та правозастосування підстав звільнення від доказування у цивільних справах, що розглядаються судами. Основну увагу зосереджено на аналізі нормативної конструкції цих підстав, їх класифікації, процесуальних наслідків застосування, а також впливу на реалізацію принципів диспозитивності, змагальності та ефективності судового захисту. У процесі дослідження було порушено низку актуальних методологічних питань, які потребували розв’язання. Зокрема, йшлося про виділення та характеристику особливостей підстав звільнення від доказування у межах цивільного судочинства та визначення їх впливу на ефективність судового захисту прав, свобод та інтересів особи; співвідношення понять «доказування» і «доведення» у цивільному процесі; визначення інституту доказування як базового рівня, що об’єднує систему норм цивільного процесуального права, частина з яких регулює підстави звільнення від доказування і має, яке правило, автономний характер; поняття, зміст, структуру інституту доказування та визначення місця субінституту звільнення від доказування, що діє у його межах; значення методології як пізнавального інструменту у науці цивільного процесуального права з позицій розкриття правової природи підстав звільнення від доказування в цивільному судочинстві; повноваження учасників справи у доказовій діяльності як реалізацію процесуального права або обов’язку; співвідношення понять «метод» і «методика» в юридичному дослідженні з метою розкриття правових дефініцій; видів судових ухвал, що стосуються застосування окремих підстав звільнення від доказування. У роботі проведено ретроспективне дослідження становлення та еволюції правового регулювання підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві, а також аналіз наукових підходів до цього питання, сформованих у різні історичні періоди. У межах дослідження запропоновано авторську історичну періодизацію розвитку підходів до звільнення від доказування із характеристикою кожного періоду, зокрема із виділенням особливостей законодавчого закріплення відповідних підстав у цивільному судочинстві. Запропоновано наступну періодизацію генезису правового регулювання підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві: I етап - із другої половини ІХ до середини XVII століття; II етап - друга половина XVII століття початок XIX століття; III етап - друга половина XIX століття до теперішнього часу. У межах кожного з етапів виділяються і характеризувалися історичні періоди у яких здійснювалися законодавчі реформи, що впливали на процес судового доказування і визначалися підстави звільнення від доказування. Зроблено висновок, що саме в кінці XIX - на початку XX століття в європейській правовій традиції цивільне судочинство остаточно сформувалось як самостійне процесуальне провадження у цивільних справах, набуло ознак системності та внутрішньої логіки, і стало окремим видом судочинства, який з того часу позначається як цивільне. У межах цього ж періоду сформувалася й наукова дисципліна, яка спочатку називалася «цивільний процес» / «цивільне судочинство», а надалі - «цивільне процесуальне право». Цивільний процес як навчальна дисципліна почала викладатися в університетських закладах освіти на території сучасної України. У другому розділі дисертації, який містить три підрозділи, досліджено поняття звільнення від доказування, проаналізовано його процесуальну природу та охарактеризовано структурний зміст. З огляду на загальне теоретичне положення, згідно з яким цивільне процесуальне право як галузь права, окрім зовнішнього вираження у формі самостійних проваджень, закріплених у Цивільному процесуальному кодексі України має також внутрішню будову, що характеризується внутрішньою структурованою системою цивільного процесуального права та формується під впливом об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, зокрема у сфері судового захисту - зумовлює потребу у комплексному осмисленні місця та ролі підстав звільнення від доказування як елементу цієї внутрішньої структури. Доводиться авторське положення, що для системи цивільного процесуального права, як сукупності чинних норм права, властиві єдність та узгодженість і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні елементи. Доказування розглядається як базовий інститут цивільного процесуального права, у межах якого є цивільні процесуальні норми, що визначають підстави звільнення від доказування. Інститут доказування цивільного процесуального права характеризується тим, що врегульовує певний вид однорідних цивільних процесуальних відносин у сфері доказування у цивільному судочинстві, а тому становить собою певну сукупність цивільних процесуальних норм, які є відносно автономними у складі галузі цивільне процесуальне право та забезпечує цілісне і відносно завершене процесуальне правове регулювання певного виду процесуальної діяльності суду та учасників судового процесу на основі принципів (засад) цивільного судочинства і використовує спеціальні поняття та юридичні конструкції. За своєю структурою інститут доказування є складним тому, що включає субінститут звільнення від доказування, який передбачає існування процесуальної юридичної конструкції його використання і застосування. Обґрунтовується, що система цивільних процесуальних норм, які врегульовують підстави звільнення від доказування, є логічним доповненням процесуального інституту доказування у вигляді структурного процесуального елемента такого інституту яким, з точки зору положень загальної теорії права, є субінститут. З урахуванням того, що звільнення від доказування, як субінститут, є структурним елементом загального інституту доказування у цивільному процесі, окреслено ключові засади, на яких базується сам процес доказування. Аргументовано висновок про те, що основу судового процесу доказування становить тягар доказування, який покладається на учасників справи для вчинення процесуальних дій зі збирання, фіксації й подання доказів до суду, інформування протилежного учасника про наявні докази, а також участі в їх дослідженні та оцінці судом. У зв’язку з цим, пропонується поняття доказування як визначеної нормами цивільного процесуального законодавства процесуальної діяльності учасників справи, а в передбачених законом випадках - і суду, яка спрямована на підтвердження наявності або відсутності обставин (юридичних фактів), що мали місце у минулому, мають значення для розгляду справи і обґрунтовують вимоги або заперечення сторін. Водночас, для належного з’ясування змісту та місця підстав звільнення від доказування у структурі інституту доказування, необхідно звернутись до деяких базових положень теорії доказового права. Так, автор не погоджується з позицією деяких представників сучасної науки цивільного процесуального права, які ототожнюють терміни «факт» і «обставина», й обґрунтовує потребу у їх чіткому розмежуванні як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Одночасно, дисертант доводить, що немає достатніх підстав для поділу понять «доказування» і «доведення», які у межах цивільного судочинства доцільно трактувати як синоніми. Така позиція ґрунтується на законі юридичної логіки достатньої підстави, згідно з якою будь-який елемент правової конструкції (зокрема, і доказова діяльність) є частиною цілого причинно-наслідкового процесу. Відповідно, зазначені поняття характеризують єдиний вид процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення істотних для справи фактів. У межах другого розділу досліджено поняття підстав звільнення від доказування у цивільному судочинстві, зокрема як прояву процесуального обов’язку чи права учасника справи не здійснювати доведення певних обставин (фактів) у судовому процесі. Залежно від процесуального становища учасника справи та специфіки конкретної ситуації, реалізація цього механізму має різний характер - як право або як обов’язок. У роботі проаналізовано процесуальні наслідки такого звільнення для учасників справи та для перебігу судового провадження загалом. У третьому розділі У третьому розділі дисертації здійснено класифікацію підстав звільнення від доказування, які передбачені чинним цивільним процесуальним законодавством України. Досліджено і розкрито правову природу, зміст і ознаки кожної з таких підстав: обставин, визнаних учасниками справи; загальновідомих фактів; преюдиційних обставин. Здійснено їх теоретико-правову характеристику, виявлено проблеми судової практики щодо застосування цих інструментів та надано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання вказаних підстав. Стверджується, що визнання обставин справи спричиняє цілий комплекс процесуальних наслідків, які повинні бути належним чином враховані судом при ухваленні рішення у справі. Такі обставини не потребують доказування відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України та підлягають фіксації у мотивувальній частині судового рішення. Розкрито зміст процесуального визнання учасниками справи обставин справи та пропонується його вчинення лише у письмовій формі. Обґрунтовується необхідність відновлення у чинному ЦПК України в переліку засобів доказування самостійного виду - пояснення учасника справи, які містять письмове визнання обставин. Таке визнання може бути викладене не лише в окремій письмовій заяві, а й у будь-яких письмових заявах по суті справи, які подаються сторонами до початку розгляду справи по суті. Зроблено авторський висновок, що такі поняття, як «визнання» і «неоспорюваність» або «безспірність» обставини справи не тотожні за змістом. Визнання - це завжди активна дія, що має виявлятися в словесній або письмовій формах, у яких буде виражено власне, незалежне волевиявлення учасника справи. «Безспірність» або «неоспорюваність» обставини справи характеризується пасивною поведінкою учасника справи, а тому не повинно розглядатися як один із варіантів визнання обставин справи. Тому, доводиться, що визнання учасником справи обставин справи повинно бути обов’язково процесуально оформлено у письмовій формі, навіть якщо це попередньо було зроблено в усній формі. Визнання, таким чином, набуде процесуальної форми письмового доказу у справі. Зроблено висновок, що факт замовчування учасником справи, тобто відсутність з його боку будь-яких словесних заперечень чи погоджувальних рухів частин тіла (голови, руки, пальців кісті руки тощо) та інших рухів жестикуляції не повинні розглядатися чи тлумачитися судом як його згода або не згода із обставиною справи на яку посилається протилежний учасник справи. Отримали додаткову аргументацію твердження, що об’єктом визнання є лише ті обставини справи, які включені до предмета доказування учасниками справи. Також зауважується, що визнані обставини учасниками справи не повинні виключатися з предмета доказування. Підтверджується, що право визнавати обставину справи може також реалізовуватися заявниками та заінтересованими особами в окремому провадженні. Обґрунтовується положення, що визнання обставини учасником справи обов’язково має підтверджуватися ним за допомогою засобів доказування. У роботі обґрунтовано доцільність закріплення у ЦПК України можливості укладення між учасниками справи процесуального договору щодо визнання певних обставин справи. Такий договір може бути укладений у письмовій формі шляхом обміну процесуальними документами або спільної заяви, що подається до суду. Зміст договору щодо визнання обставин підлягає оцінці судом у порядку, передбаченому для інших засобів доказування, з урахуванням добровільності, допустимості та достовірності такого визнання. Пропонується під загальновідомими обставинами (фактами) справи розуміти такі обставини (факти), які мали місце в минулому або існують у теперішній час і які відомі невизначеному колу осіб, а також суду, що вирішує справу. Наводиться аргументований висновок, що визнання судом обставини загальновідомою обов’язково повинно бути зафіксовано ухвалою суду. Знання про обставину лише суддею чи всім складом суду ще не є підставою для визнання її загальновідомою. Стверджується, що для визнання обставини судом загальновідомою є наявність системи умов, за яких суд може ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі. Самостійною підставою звільнення від доказування, яка визначена в ч. ч. 4, 5, 6 ст. 82 ЦПК охарактеризована як преюдиційні факти, тобто, юридичні факти, які були доведені за допомогою доказів у попередній судовій справі, а тому не потребують доказування при використанні їх у іншій судовій справі. Додатково аргументовано, що ознак преюдиційності набуває лише факт, який був доказаний попередньо в одній судовій справі, а тому в наступних судових процесах доказуванню не підлягає. Преюдиційність факту - це набуття ним правової ознаки обов’язковості для суду у разі посилання на нього учасником справи як на підставу своїх вимог або заперечень та відсутності у силу ЦПК необхідності його доводити повторно. Преюдиційність факту - це спільні для декількох взаємопов’язаних цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ матеріально-правові факти, що підлягають доказуванню лише один раз у першому судовому процесі при умові дотримання суб’єктивних умов преюдиції. Пропонується указану підставу звільнення від доказування поділяти на два підвиди підстав у залежності від виду судочинства у якому ухвалено судове рішення у справі на: преюдиційні факти встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справах та преюдиційні факти встановлені вироком, ухвалою суду у кримінальній справі, постановою суду у справі про адміністративне правопорушення. Такий поділ сприяє урахуванню умов, характеру судових справ у яких встановлювалися обставини справи та осіб, стосовно яких вони встановлювалися. Такі особливості преюдиційного зв’язку між попередньо встановленим фактом із розглядуваною справою надають можливість для суду ураховувати різні межі преюдиційного зв'язку між ними та урахувати це у процедурі судового доказування. Виділяються об’єктивні та суб’єктивні межі дії преюдиції Наводяться додаткові аргументи про те, що преюдиційне значення має не судове рішення чи вирок у цілому, а лише та обставина (факт), які були встановлені в судовому рішенні чи вироку у конкретній судовій справі. Виділено умови преюдиційності факту: має матеріально-правове значення для справи; тягне процесуально-правові наслідки - існування факту передвирішено судовим актом у іншій справі (рішенням, вироком, ухвалою, постановою), що набрав законної сили.; The dissertation is an independent and completed scientific work, the purpose of which is to carry out a comprehensive scientific and practical study of the peculiarities of the procedural and legal grounds for exemption from proof in the civil proceedings of Ukraine, to outline the problematic issues of the procedural and legal regulation of each ground and to formulate proposals and recommendations for improving the norms of civil procedural legislation in this field. The first chapter of the dissertation examines the relevance of the problem of grounds for exemption from proof in civil proceedings and the methodological basis of its research in the science of civil procedural law. The direction and scientific methods of research used during the writing of the dissertation were chosen in accordance with the purpose and tasks of the research, taking into account the object and subject. The choice of areas of dissertation research was determined by the procedural features of judicial enforcement of grounds for exemption from proof in civil cases, which are considered and decided by the court. At the same time, a number of relevant methodological issues were raised that needed to be resolved in our dissertation work, in particular, this is the selection and characterization of procedural features of grounds for exemption from proof in civil proceedings and their impact on the effectiveness of judicial protection; on the relationship between the concepts of proof and evidence in civil proceedings; on the institution of proof as the basic level of the combination of the system of rules of civil procedural law, part of which determines the grounds for exemption from proof and is characterized by autonomy in legal regulation; on the concept, content and structure of the institution of proof and the place in it of the sub-institute of exemption from proof; about the importance of the cognitive value of the methodology; on the powers of the participants in the evidentiary activity as the implementation of a procedural right or obligation; on the relationship between the concepts of "method" and "methodology"; types of court rulings regarding the application of one of the grounds for exemption from proof. A study of the retrospective process of formation and further development of the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings was carried out, as well as scientific research of this activity in judicial bodies in certain historical periods. The author's historical periodization of such development is proposed, with the characteristics of each historical period, highlighting the peculiarities in the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings. The following periodization of the genesis of the legal regulation of grounds for exemption from proof in civil proceedings is proposed: I stage - from the second half of the 9th to the middle of the 17th century; II stage - the second half of the 17th century, the beginning of the 19th century; Stage III - the second half of the 19th century to the present. Within each of the stages, historical periods were distinguished and characterized in which legislative reforms were carried out, which affected the process of judicial evidence and the grounds for exemption from evidence were determined. It was concluded that only at the end of the 19th - the beginning of the 20th century, civil justice received the state status of independent procedural proceedings in civil cases, and therefore acquired a logical legal sequence and an independent type of justice was formed, which was called civil. Within the same period, a scientific discipline was formed, which was initially called "civil process" or "civil justice", and later - "civil procedural law". In the same period, civil process as an educational discipline began to be taught in university educational institutions on the territory of modern Ukraine. In the second chapter of the dissertation, which contains three subsections, the concept of exemption from proof is investigated, its procedural nature is analyzed and its structural content is characterized. Given the general theoretical position that civil procedural law as a branch of law, in addition to the external form of expression in the civil procedural code in the form of independent proceedings, has an internal structure that is characterized as the structure of the system of civil procedural law and is formed under the influence of objective laws of progressive development human society, in particular in the field of judicial protection. The author's position is proved that the system of civil procedural law, as a set of applicable legal norms, is characterized by unity and coherence and differentiation (division) into relatively independent structural elements. Proof is considered as a basic institution of civil procedural law, within which there are civil procedural norms that determine the grounds for exemption from proof. The institution of proof of civil procedural law is characterized by the fact that it regulates a certain type of homogeneous civil procedural relations in the field of evidence in civil proceedings, and therefore constitutes a certain set of civil procedural norms that are relatively autonomous within the field of civil procedural law and ensure a complete and relatively complete procedural legal regulation of a certain type of procedural activity of the court and participants in the court process based on the principles (fundamentals) of civil justice and uses special concepts and legal constructions. According to its structure, the institution of proof is complex because it includes the sub-institution of exemption from proof, which provides for the existence of a procedural legal construction of its use and application. It is substantiated that the system of civil procedural norms, which regulate the grounds for exemption from proof, is a logical addition to the procedural institution of proof in the form of a structural procedural element of such an institution, which, from the point of view of the provisions of the general theory of law, is a sub-institute. The conclusion that the basis of the judicial process of proof is the burden of proof, which rests on the participants in the case to perform procedural actions of collecting, recording and submitting evidence to the court and informing the opposing participant of the case about the available evidence, as well as participating in their research and evaluation in judge The concept of proof is proposed as a procedural activity of the parties to the case defined by the norms of civil procedural legislation, and in the cases provided for by the law - of the court, which is aimed at confirming the presence or absence of circumstances (legal facts) that took place in the past and have significance in the future and justify claims or objections participants in the court case. Which are important for solving the case in civil proceedings. The author disagrees with the scientific doctrine and conclusions of modern representatives of the science of civil procedural law, who believe and are convinced that the terms "fact" and "circumstance" are synonymous, and defends the position of the theoretical and practical need to distinguish them. The dissertation considers and confirms with additional theoretical and practical arguments the practical inexpediency and theoretical groundlessness of distinguishing between the concepts of "proof" and "proof" in civil proceedings. The author interprets the specified concepts using the law of legal logic - "sufficient basis", according to which there is no subject or phenomenon that would not be an element of a cause-and-effect chain or legal structure in the form of a whole and a part of a whole. The work formulates the concept of grounds for exemption from proof in civil proceedings as a procedural obligation of a party to the case to be exempted from proving circumstances (facts) in a civil case. The implementation of such a procedural right or procedural duty of a participant in the case depends on his procedural position and the achievement of the goal in the process of proof. In the third chapter of the dissertation work, each of the types of grounds for exemption from proof is considered and analyzed, suggestions for improving the norms of the Civil Procedure Code of Ukraine that regulate these issues are formulated. The conclusion that the recognition of the circumstances of the case by the participants in the case should be considered as a manifestation of the principles of civil justice: the rule of law, adversariality, dispositiveness and proportionality. It is claimed that the recognition of the circumstances of the case causes a whole complex of procedural consequences, which must be taken into account by the judge and to which he is obliged by law to give an official answer in the form of a decision. The procedural content of the procedural recognition of the circumstances of the case by the participants in the case is revealed and it is suggested that it be done only in writing. The need to restore in the list of means of proof an independent type, which is the explanation of the participant in the case, made in the form of a written acknowledgment of the circumstances of the case, is justified in the current Code of Criminal Procedure of Ukraine. The author's conclusion was made that concepts such as "recognition" and "indisputability" or "indisputability" of the circumstances of the case are not identical in meaning. Confession is always an active action, which must be expressed in verbal or written forms, in which the individual's own, independent will be expressed. The "indisputability" or "indisputability" of the circumstances of the case is characterized by the passive behavior of the participant in the case, and therefore should not be considered as one of the options for recognizing the circumstances of the case. Therefore, it is proven that the recognition of the circumstances of the case by the party must be procedurally formalized in writing, even if it was previously done orally. Thus, the confession will take the procedural form of written evidence in the case. It was concluded that the fact of silence by the participant in the case, i.e. the absence of any verbal objections or acquiescent movements of body parts (head, hand, fingers, wrist bones, etc.) and other gestural movements on his part should not be considered or interpreted by the court as his consent or non-consent with the circumstances of the case referred to by the opposite party to the case. We received additional argumentation for the statement that the object of recognition is only those circumstances of the case that are included in the subject of proof by the participants in the case. It is also noted that the circumstances recognized by the participants in the case should not be excluded from the subject of proof. It is confirmed that the right to recognize the circumstances of the case can also be exercised by applicants and interested parties in separate proceedings. The provision that the recognition of a circumstance by a party to the case must be confirmed by him with the help of means of proof is substantiated. It is proposed to enshrine in the norms of the Civil Procedure Code the possibility of using by the parties to the case a contractual method (procedure) of settling the recognition of the circumstances of the case by the participants in the judicial process. It is suggested that the commonly known circumstances (facts) should be understood as such circumstances (facts) that took place in the past or exist in the present time and which are known to an indefinite circle of persons, as well as to the court deciding the case. A reasoned conclusion is given that the court's recognition of the circumstance as common knowledge must necessarily be recorded by a court decision. Knowledge of a circumstance only by a judge or the entire court is not yet a basis for recognizing it as common knowledge. It is claimed that in order to recognize a circumstance by the court, it is common knowledge that there is a system of conditions under which the court can make a legal and justified decision in the case. An independent basis for exemption from proof, which is defined in parts 4, 5, 6 of Art. 82 of the Civil Procedure Code is characterized as prejudicial facts, i.e., legal facts that have been proven with the help of evidence in a previous court case, and therefore do not need to be proven when using them in another court case. It is additionally argued that only a fact that was previously proven in one court case acquires signs of prejudice, and therefore cannot be proven in subsequent court proceedings. Prejudiciality of a fact is its acquisition of a legal sign of obligation for the court in the event that a party to the case refers to it as the basis of his claims or objections and there is no need to prove it again by virtue of the Civil Code. The prejudiciality of a fact is the material and legal facts common to several interrelated civil, economic, administrative and criminal cases, which are subject to proof only once in the first trial, provided that the subjective conditions of prejudice are met. It is proposed to divide the specified grounds for exemption from proof into two subtypes of grounds depending on the type of judicial proceedings in which the court decision was made in the case: prejudicial facts established by a court decision in economic, civil or administrative cases and prejudicial facts established by a verdict, a court decision in a criminal case, a resolution court in the case of an administrative offense. Such a division helps to take into account the conditions, the nature of court cases in which the circumstances of the case were established and the persons in relation to whom they were established. Such features of the prejudicial connection between the previously established fact and the case under consideration provide an opportunity for the court to take into account different limits of the prejudicial connection between them and to take it into account in the procedure of judicial evidence. The objective and subjective limits of prejudice are distinguished Additional arguments are given that the prejudicial value is not the court decision or sentence as a whole, but only the circumstance (fact) that was established in the court decision or sentence in a specific court case. The conditions for the prejudice of the fact are highlighted: it has material and legal significance for the case; entails procedural and legal consequences - the existence of the fact is predetermined by a judicial act in another case (decision, sentence, resolution, resolution) that has entered into force. 2025-09-23T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1110 Правовий статус пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги: цивілістичний аспект Безнос, Костянтин Олександрович; Besnos, Kostiantyn Кваліфікаційна наукова праця є комплексним дослідженням правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги. Метою роботи є виявлення загальних ознак та спеціальних особливостей правового статусу пацієнта в сфері надання психіатричної допомоги, наукового обґрунтування нормативно-правових засобів для належної реалізації правосуб’єктності психічно хворих осіб, напрацювання пропозицій для вдосконалення чинного законодавства у сфері регулювання, охорони та захисту прав пацієнтів при наданні психіатричної допомоги. Дослідження засноване на принципі методологічного плюралізму, який передбачає застосування різних методів залежно від змісту і специфіки конкретного наукового завдання. Такий підхід дозволяє забезпечити багатовимірний аналіз правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги з урахуванням міжгалузевого характеру відповідних правовідносин. Дисертація складається з трьох розділів, які охоплюють теоретико-правові аспекти правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги, розкривають його зміст та аналізують ключові структурні елементи, зокрема правосуб’єктність, права та механізми їх захисту, а також обов’язки і юридичну відповідальність пацієнта. Особливу увагу приділено правовому регулюванню застосування штучного інтелекту (далі – ШІ), а також легалізації медичного канабісу в контексті надання психіатричної допомоги. У першому розділі «Теортико-правові аспекти правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги» здійснюється комплексний аналіз основних методологічних підходів до дослідження правовідносин у зазначеній сфері, зокрема через призму методологічного плюралізму, що ґрунтується на епістемологічних засадах. Розглядається широкий спектр методів, що включає як загальнофілософські, так і спеціально-наукові методи. Окремо акцентується увага на важливості застосування системного та аксіологічного підходу, а також ролі інтеграції клінічних практик, метааналізів та рандомізованих досліджень, у правове дослідження, що є важливим для оцінки ефективності впровадження нових методів лікування, лікарських засобів і технологій. У межах зазначеного розділу розкрито сутність правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги та встановлено, що він належить до спеціального (родового) правового статусу, який походить від загального статусу пацієнта. Зроблено висновок, що індивідуальний правовий статус пацієнта має динамічний характер і змінюється залежно від ступеня вираженості психічного розладу, а також від порядку надання психіатричної допомоги. У процесі дослідження окремих елементів правового статусу пацієнта було встановлено, що його зміст охоплює правосуб’єктність, права (включно з нормами, що їх встановлюють), юридичні гарантії, законні інтереси, обов’язки та юридичну відповідальність. У другому розділі «Елементи правового статусу пацієнта у сфері надання психіатричної допомоги» увага акцентується на центральних елементах правового статусу пацієнта, а саме на правосуб’єктності, правах, обов’язках, відповідальності та гарантіях їх захисту у сфері надання психіатричної допомоги. У процесі аналізу теоретичних джерел та нормативно-правових актів, що регулюють реалізацію права особи на психіатричну допомогу, щодо якої відсутні судові рішення про визнання її недієздатною, але яка на момент надання психіатричної допомоги не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, було виявлено два основні механізми реалізації цього права. Перший механізм передбачає врахування волевиявлення особи, а другий - не враховує волю пацієнта, що зумовлює надання психіатричної допомоги у примусовому порядку. Установлено, що механізм, який не передбачає врахування волевиявлення особи у рамках примусового надання психіатричної допомоги, потребує вдосконалення з урахуванням концепції природних прав людини. З огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) були запропоновані зміни до законодавства України щодо примусового надання психіатричної допомоги, а також надання психіатричної допомоги недієздатним особам. Крім того, на основі аналізу наукових праць, присвячених впровадженню інститутів попереднього розпорядження та довіреної особи пацієнта, сформульовано пропозиції щодо внесення змін до спеціального законодавства України у сфері надання психіатричної допомоги, спрямовані на впровадження та гармонізацію зазначених правових інститутів. У дослідженні автором запропоновано дворівневу класифікацію прав пацієнтів у сфері надання психіатричної допомоги, яка ґрунтується на поєднанні двох автономних критеріїв: першого – порядку надання психіатричної допомоги (загальний – добровільний, спеціальний – примусовий), і другого – виду надання психіатричної допомоги (психіатричний огляд, амбулаторне та стаціонарне лікування). Запропонована класифікація усуває фрагментарність та відсутність єдиного підходу до систематизації прав пацієнтіів у сфері психіатрії, зменшує рівень правової невизначеності. У процесі дослідження встановлено, що держава забезпечує багаторівневий механізм цивільно-правового захисту прав і законних інтересів пацієнтів у сфері психіатричної допомоги, який складається з форм, засобів та способів захисту. Форми захисту є загальними категоріями, які визначають правовий режим захисту прав. Спеціальне законодавство у сфері психіатричної допомоги передбачає дві основні форми захисту прав пацієнтів: спеціальний адміністративний та судовий захист. Засобами захисту в межах цих правовідносин виступають процесуальні дії, зокрема подання скарги до закладу охорони здоров’я та звернення до суду з позовом. Способи захисту мають матеріально-правову природу та передбачають пред’явлення вимог, спрямованих на відновлення порушених прав, усунення перешкод у їх реалізації та забезпечення належних умов для здійснення прав. Аналіз судової практики дозволив дійти висновку, що найпоширенішими способами захисту є визнання протиправними дій або бездіяльності надавача психіатричної допомоги, зобов’язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди. У ході розгляду обов’язків пацієнта у сфері психіатрії було запропоноване авторське визначення юридичного обов’язку пацієнта, якому надається психіатрична як – міру необхідної та належної поведінки, що встановлена державою або уповноваженим суб’єктом, яка регулюється нормами міжнародних договорів, Конституцією України та національним законодавством для забезпечення інтересів в першу чергу пацієнта, а потім суспільства та держави. Ці обов’язки включать заборони та зобов’язання, охоплюють різні сфери суспільного життя, а також спрямовані на забезпечення ефективного та безпечного надання психіатричної допомоги. У межах дослідження також було виявлено низку ознак юридичних обов’язків пацієнта, а шляхом синтезу – сформульовано перелік обов’язків пацієнта. Запропоновано класифікацію обов’язків пацієнтів за критеріями порядку надання психіатричної допомоги (добровільна або примусова) та ступеня психічної дієздатності (повна, обмежена, відсутня), що дозволяє враховувати здатність особи до їх виконання залежно від психічного стану. Окрема увага приділена специфіці обов’язків пацієнтів у стаціонарних умовах та при застосуванні примусових заходів медичного характеру. Відповідальність пацієнта в правовідносинах з надання психіатричної допомоги визначається через поєднання обов’язків і санкцій, спрямованих на забезпечення дотримання прав інших учасників цих відносин. З урахуванням особливостей правового статусу пацієнта він може нести виключно цивільно-правову відповідальність, яка включає як договірну, так і позадоговірну форми, зокрема за заподіяння шкоди надавачам медичних послуг, медичним працівникам або іншим пацієнтам. Законодавство передбачає, що невиконання пацієнтом своїх обов’язків може спричинити настання юридичних наслідків, які, зокрема, проявляються у праві лікаря-психіатра відмовитися від подальшого ведення пацієнта у разі порушення ним установлених обов’язків, однак на практиці цей механізм майже не застосовується. У третьому розділі «Здійснення права пацієнта на згоду при наданні психіатричної допомоги із застосуванням технологій штучного інтелекту та медичного канабісу» зосереджено увагу на двох ключових напрямах: використанні ШІ у сфері надання психіатричної допомоги та легалізації медичного канабісу як механізму забезпечення прав пацієнтів на доступ до медичних послуг. У ході аналізу наявних досліджень встановлено, що системи ШІ можуть застосовуватися на етапі діагностики, під час перебігу захворювання, у процесі лікування, а також дистанційно – за допомогою веб-інтерфейсів та спеціалізованих пристроїв. Водночас виявлено низку ризиків, пов’язаних із використанням ШІ, які мають бути належним чином враховані у процесі законотворчості. З урахуванням зазначеного, а також міжнародних стандартів і перспектив адаптації законодавства України до Регламенту Європейського Союзу (далі – ЄС) про штучний інтелект (AI Act), автором запропоновано механізм інформованої добровільної згоди на застосування систем ШІ у сфері надання психіатричної допомоги. Зокрема, пропонується запровадити окрему форму згоди пацієнта, яка має містити низку обов’язкових реквізитів. У ході аналізу медичних практик, звітів психіатричних асоціацій, метааналізів, а також досвіду законодавчого регулювання в країнах Європи, Австралії та Нової Зеландії обґрунтовано ефективність і доцільність використання медичного канабісу у сфері надання психіатричної допомоги в Україні. Автором запропоновано зміни до нормативно-правових актів, спрямовані на забезпечення реалізації права пацієнтів на доступ до необхідної медичної допомоги в умовах суттєвого зростання кількості осіб із психічними розладами, що зумовлено повномасштабним вторгненням Російської Федерації в Україну. Пропонується доповнити перелік захворювань, для яких можуть призначатися препарати на основі канабісу, включивши до нього посттравматичний стресовий розлад (далі – ПТСР). Крім того, обґрунтовано доцільність встановлення граничного вмісту тетрагідроканабінолу (далі – ТГК) у таких препаратах на рівні до 1 % з метою мінімізації ризиків побічних ефектів. Призначення засобів з вищим вмістом ТГК пропонується дозволити виключно за рішенням лікарсько-консультативної комісії. А препарати, у яких домінує канабідіол (далі – КБД) можуть бути рекомендовані як перша лінія лікування.; The qualification scientific work is a comprehensive study of the legal status of the patient in the field of psychiatric care. The purpose of the study is to identify the general characteristics and specific features of the legal status of the patient in the provision of psychiatric care, to provide a scholarly justification for the legal mechanisms ensuring the proper realization of the legal capacity of individuals with mental disorders, and to develop proposals for improving the current legislation governing the regulation, protection, and safeguarding of patients' rights in the context of psychiatric care. The research is based on the principle of methodological pluralism, which provides for the use of various methods depending on the content and specifics of a particular scientific task. This approach makes it possible to ensure a multidimensional analysis of the legal status of the patient in the field of psychiatric care, taking into account the cross-sectoral nature of the relevant legal relations. The dissertation consists of three chapters covering theoretical and legal aspects of the legal status of the patient in the field of psychiatric care, disclosing its content and analyzing key structural elements, in particular legal personality, rights and mechanisms of their protection, as well as duties and legal liability of the patient. Special attention is paid to the legal regulation of the application of artificial intelligence (AI) and the legalization of medical cannabis in the context of psychiatric care. The first chapter, "Theoretical and Legal Aspects of the Legal Status of the Patient in the Field of Psychiatric Care Provision," provides a comprehensive analysis of the main methodological approaches to the study of legal relations in this field, in particular through the prism of methodological pluralism, based on epistemological foundations. A wide range of methods is considered, including both general philosophical and special scientific ones. Particular emphasis is placed on the importance of applying systemic and axiological approaches, as well as the integration of clinical practices, meta-analyses, and randomized studies into legal research, which is important for assessing the effectiveness of the implementation of new treatment methods, pharmaceuticals, and technologies. This chapter also reveals the essence of the legal status of the patient in the field of psychiatric care and establishes that it belongs to the special (generic) legal status, which derives from the general status of the patient. It is concluded that the individual legal status of the patient is dynamic and changes depending on the severity of the mental disorder and the procedure for providing psychiatric care. In the process of studying the elements of the legal status, it was established that its content includes legal personality, rights (including the norms establishing them), legal guarantees, legitimate interests, duties, and legal liability. The second chapter, "Elements of the Legal Status of the Patient in the Field of Psychiatric Care," focuses on the central elements of the patient’s legal status, namely legal personality, rights, duties, liability, and guarantees of their protection in the field of psychiatric care. An analysis of theoretical sources and legal acts regulating the right to psychiatric care for individuals who have not been declared legally incapacitated by a court but who, at the time of receiving psychiatric care, are unable to comprehend the significance of their actions or control them, revealed two main mechanisms for exercising this right. The first mechanism considers the individual’s expressed will, while the second does not, leading to involuntary psychiatric care. It was found that the mechanism that disregards the individual’s will within the framework of involuntary care requires improvement in light of the concept of natural human rights. Based on the case law of the European Court of Human Rights (ECtHR), proposals have been made to amend Ukrainian legislation concerning involuntary psychiatric care and care for legally incapacitated persons. Furthermore, based on the analysis of scholarly works on the implementation of advance directives and patient representatives, proposals have been developed to amend Ukraine’s special legislation in the field of psychiatric care aimed at the introduction and harmonization of these legal instruments. The author proposes a two-level classification of patients’ rights in the field of psychiatric care, based on the combination of two autonomous criteria: the first – by the procedure for providing psychiatric care (general – voluntary and special – compulsory), and the second – by the type of care provided (psychiatric examination, outpatient or inpatient treatment). The proposed classification eliminates fragmentation and the lack of a unified approach to the systematization of patients’ rights in psychiatry, reducing the level of legal uncertainty. The study establishes that the state provides a multilevel mechanism of civil-law protection of patients’ rights and legitimate interests in the field of psychiatric care, which consists of forms, means, and methods of protection. The forms of protection are general legal categories that determine the legal regime of rights protection. Special psychiatric legislation provides for two main forms of patients’ rights protection: special administrative and judicial. The means of protection within these legal relations include procedural actions such as filing a complaint with a healthcare institution or a lawsuit in court. The methods of protection have a substantive legal nature and involve claims aimed at restoring violated rights, eliminating obstacles to their realization, and ensuring proper conditions for their exercise. The analysis of case law leads to the conclusion that the most common methods of protection are: recognition of actions or inaction of the provider of psychiatric care as unlawful, obligation to perform certain actions, and compensation for moral damage. In the course of examining patients’ duties in the field of psychiatry, the author proposes a definition of the legal duty of a patient receiving psychiatric care as a measure of necessary and proper behavior established by the state or an authorized entity, regulated by international treaties, the Constitution of Ukraine, and national legislation to ensure, primarily, the interests of the patient, and subsequently of society and the state. These duties include prohibitions and obligations, cover various areas of public life, and aim to ensure effective and safe provision of psychiatric care. The study also identified a number of characteristics of the patient’s legal duties, and through synthesis, a list of such duties was formulated. A classification of patients’ duties is proposed based on the criteria of the procedure for providing psychiatric care (voluntary or involuntary) and the degree of mental capacity (full, limited, or absent), which makes it possible to take into account the person’s ability to fulfill such duties depending on their mental condition. Particular attention is paid to the specific nature of patients’ duties in inpatient settings and in cases involving the application of compulsory medical measures. The patient’s liability in legal relations concerning psychiatric care is defined through the combination of duties and sanctions aimed at ensuring the rights of other participants in these relations. Given the peculiarities of the patient’s legal status, the patient may bear only civil liability, including both contractual and non-contractual forms, in particular for harm caused to healthcare providers, medical personnel, or other patients. Legislation provides that a patient’s failure to fulfill their duties may entail legal consequences, including the psychiatrist’s right to refuse further treatment if the patient violates established obligations. However, this mechanism is rarely applied in practice. The third chapter, "Exercise of the Patient’s Right to Consent in the Provision of Psychiatric Care Involving the Use of Artificial Intelligence Technologies and Medical Cannabis," focuses on two key areas: the use of AI in the field of psychiatric care and the legalization of medical cannabis as a mechanism for ensuring patients’ rights to access medical services. The analysis of available research shows that artificial intelligence systems can be applied at the stages of diagnosis, during the course of illness, in the treatment process, and remotely – through web interfaces and specialized devices. At the same time, a number of risks associated with AI use were identified, which should be properly considered in the legislative process. In view of this, and in light of international standards and the anticipated adaptation of Ukrainian legislation to the European Union’s Artificial Intelligence Act (AI Act), the author proposes a mechanism for obtaining informed voluntary consent to the use of AI systems in psychiatric care. In particular, it is proposed to introduce a separate patient consent form containing a number of mandatory elements. Based on the analysis of medical practices, reports from psychiatric associations, meta-analyses, and legislative experiences in European countries, Australia, and New Zealand, the effectiveness and appropriateness of using medical cannabis in the field of psychiatric care in Ukraine have been substantiated. The author proposes amendments to legal acts aimed at ensuring patients’ right to access necessary medical care in the context of a significant increase in the number of individuals with mental disorders due to the full-scale invasion of Ukraine by the Russian Federation. It is proposed to supplement the list of conditions for which cannabis-based medications may be prescribed by including post-traumatic stress disorder (hereinafter – PTSD). Furthermore, the author justifies the need to set a maximum allowable concentration of tetrahydrocannabinol (THC) in such medications at 1% to minimize the risks of side effects. It is proposed that the use of medications with higher THC content be permitted only by decision of a medical advisory commission. Medications with a dominant content of cannabidiol (CBD) may be recommended as a first-line treatment. 2025-07-22T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1109 Проведення медіації при здійсненні цивільного судочинства Позов, Денис Аполлонович; Pozov, Denys У дисертації досліджено теоретичні та прикладні аспекти проведення медіації при здійсненні цивільного судочинства в Україні шляхом послідовного розкриття її поняття, правової природи, інституційного й суб’єктного наповнення, а також особливостей процесуальної діяльності, пов’язаної з проведенням медіації в спорах, що одночасно розглядаються в порядку цивільного судочинства. Враховуючи ухвалення Закону України «Про медіацію» (2021 р.) й внесення у зв’язку з цим відповідних змін до ЦПК України, робота передбачає насамперед осмислення співвідношення й взаємозв’язку між медіацією та цивільним судочинством, визначення потенціалу медіації в цивільних справах, що розглядаються судом, меж її проведення, а також встановлення недоліків відповідних актів чинного законодавства України та практики його застосування. Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб шляхом медіації при здійсненні цивільного судочинства. Предмет дослідження становлять особливості проведення медіації при здійсненні цивільного судочинства. Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні теоретичних і практичних аспектів проведення медіації під час розгляду цивільних справ судами, формуванні концептуального розуміння цієї процедури в контексті її взаємодії з цивільним судочинством та обґрунтуванні пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства і судової практики. У першому розділі, що складається з трьох підрозділів, розкрито методологічно-теоретичні засади дослідження медіації в контексті цивільного процесу. Окреслено методологічні підходи, що були застосовані при дослідженні медіації як правового явища, зокрема: діалектичний, діяльнісний, системний, синергетичний, феноменологічний, герменевтичний. Розкрито основні методи дослідження. Проведено огляд наявних у юридичній доктрині поглядів на медіацію та її взаємозв’язок із судочинством, зокрема цивільним. Показано, що медіація й цивільне судочинство утворюють взаємодоповнювальну систему вирішення юридичних спорів. Автор доводить, що розуміння медіації як правової процедури має ґрунтуватися на її правовій природі та принципах, а не лише на етичних або психологічних аспектах. У цьому ж розділі на підставі виокремлення й аналізу ознак сформульовано дефініцію медіації при здійсненні цивільного судочинства як врегульованого законодавством, добровільного, конфіденційного та структурованого позасудового врегулювання спору про право чи про застосування превентивних заходів захисту між сторонами цивільної справи, яка перебуває на розгляді суду, що проводиться за участю нейтрального посередника (медіатора) з метою досягнення взаємоприйнятного рішення за сприяння суду, який зупиняє провадження у справі, а результатом може бути як мирне врегулювання спору з ухваленням відповідного судового рішення, так і продовження судового розгляду у разі недосягнення сторонами домовленості. З’ясовано, що медіація в умовах судового процесу дещо відрізняється від звичайної медіації, що проводиться незалежно від наявності провадження у цивільній справі, як за процедурою, так і за правовими наслідками. У дисертації виокремлено спільні та відмінні риси, а також переваги й недоліки медіації при здійсненні цивільного судочинства та судової процедури врегулювання спору за участю судді. Другий розділ, що містить три підрозділи, присвячено інституційним засадам медіації при здійсненні цивільного судочинства. У ньому деталізовано предмет медіації, який визначено як медіабельний спір, що розглядається судом у порядку позовного провадження в цивільному судочинстві з можливістю розширення за рахунок включення сторонами інших питань, які не стосуються предмета спору. Такий спір може стосуватись як порушень прав, свобод та інтересів, так і їх превентивного захисту. Досліджено взаємозв’язок принципів цивільного процесуального права та медіації. При цьому з’ясовано, що попри відмінності у правовій природі, при проведенні медіації під час здійснення цивільного судочинства тісно переплітаються й впливають одна на одну система загальних засад цивільного судочинства та принципів медіації. Особливу увагу приділено суб’єктному складу учасників медіації. Встановлено, що учасниками медіації під час цивільного судочинства є особи, які беруть участь і в судовому розгляді відповідної справи, і в процедурі врегулювання спору шляхом медіації. Суд виступає суб’єктом, який сприяє медіації, але не є її учасником. Автор визначає статус медіатора як учасника медіації, який є нейтральною особою, що забезпечує комунікацію між сторонами. Запропоновано концепцію створення медіаційних центрів при судах (але поза їх структурою), які б об’єднували незалежних від судової влади медіаторів і забезпечували практичне проведення медіації в цивільних справах. Доведено, що для їх ефективної діяльності необхідно на законодавчому рівні запровадити обов’язкову досудову медіацію в окремих категоріях спорів, які є найбільш медіабельними, встановити критерії платного та безоплатного проведення медіації, а також створити організаційні й процесуальні засади взаємодії суддів і медіаторів, які б дозволяли суддям сприймати такі медіаційні центри як невід’ємний елемент загальної системи правового захисту прав, свобод та інтересів осіб. Третій розділ дисертації, що включає два підрозділи, зосереджено на аналізі процесуальних особливостей проведення медіації під час цивільного судочинства. Визначено стадії цивільного судочинства, на яких може проводитись медіація, та процесуальні форми її супроводу судом. Виокремлено три групи пов’язаних із медіацією судових рішень: а) ухвали про роз’яснення сторонам можливості примирення; б) ухвали щодо руху справи у зв’язку з медіацією; в) судові рішення, що фіксують результат позитивної медіації (ухвали, якими закінчується розгляд справи за результатами медіації, та рішення суду, ухвалене на підставі визнання відповідачем позову). Автором проаналізовано проблематику неналежного процесуального врегулювання процедури медіації у ЦПК України, зокрема. відсутність чіткого порядку ініціювання медіації, критеріїв медіабельності спорів, процесуальних наслідків недобросовісного ухилення від участі в медіації, проблеми забезпечення виконання досягнутих домовленостей. Обґрунтовано недоцільність застосування перерви в підготовчому засіданні як процесуальної форми сприяння медіації. Натомість запропоновано запровадити єдиний спосіб надання учасникам справи часу для врегулювання їх спору шляхом медіації – зупинення провадження у справі. Значну увагу приділено мировій угоді як позитивному результату медіації. Розглянуто її зміст, форму та процесуальні наслідки. Шляхом виокремлення спільних і відмінних рис автор співвідніс і розмежував мирову угоду та угоду за результатами медіації, що укладається відповідно до Закону України «Про медіацію». Запропоновано розглядати мирову угоду як процесуальну угоду й процесуальний акт, що за відповідності закону та дотримання прав інших осіб підлягає затвердженню судом і завершує провадження у справі. У висновках дисертації сформульовано низку теоретичних положень та пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України в частині врегулювання медіації при здійсненні цивільного судочинства, зокрема щодо впровадження елементів присудової медіації, запровадження обов’язкової медіації у договірних спорах, сторони яких передбачили в договорі медіацію як обов’язковий досудовий спосіб їх врегулювання, а також уточнення деяких положень ЦПК України.; In this dissertation studied the theoretical and applied aspects of conducting mediation in the administration of civil justice in Ukraine by consistently examining its concept, legal nature, institutional and subject composition, as well as the procedural specifics of mediation in disputes simultaneously considered within civil court proceedings. Taking into account the adoption of the Law of Ukraine “On Mediation” (2021) and the respective amendments to the Civil Procedure Code of Ukraine, the work primarily aims to comprehend the relationship and interaction between mediation and civil procedure, to define the potential of mediation in civil cases heard by courts, the limits of its application, and to identify deficiencies in the relevant legislation and its practical implementation. The object of the study is the social relations in the field of protecting the rights, freedoms, and interests of individuals and legal entities through mediation during civil proceedings. The subject of the study is the specific features of conducting mediation in the administration of civil justice. The purpose of the dissertation is to clarify the theoretical and practical aspects of mediation in civil proceedings, to form a conceptual understanding of this procedure in its interaction with civil justice, and to substantiate proposals for improving current legislation and judicial practice. The first chapter, consisting of three sections, reveals the methodological and theoretical foundations of the study of mediation in the context of civil procedure. It outlines the methodological approaches applied in the study of mediation as a legal phenomenon, including dialectical, activity-based, systemic, synergetic, phenomenological, and hermeneutical approaches. The main research methods are described. A review of existing views in legal doctrine on mediation and its relationship with court proceedings, in particular civil ones, is provided. It is demonstrated that mediation and civil procedure form a complementary system for resolving legal disputes. The author argues that understanding mediation as a legal procedure must be based on its legal nature and principles, not merely on ethical or psychological aspects. In the same chapter, based on the identification and analysis of key features, a definition of mediation in civil procedure is formulated as a legally regulated, voluntary, confidential, and structured out-of-court settlement of a legal dispute or dispute over the application of preventive protection measures between parties to a civil case pending before a court, conducted with the participation of a neutral third party (mediator) for the purpose of reaching a mutually acceptable solution, with the assistance of the court, which suspends the proceedings. The outcome may be either an amicable settlement of the dispute with a respective court decision or continuation of court proceedings if the parties fail to reach an agreement. It is established that mediation in the context of court proceedings differs from general mediation conducted independently of a court case both in procedure and legal consequences. The dissertation identifies common and distinct features, as well as the advantages and disadvantages of mediation in civil proceedings compared to the judicial procedure of dispute resolution with the participation of a judge. The second chapter, which includes three sections, is devoted to the institutional foundations of mediation in civil proceedings. It details the subject matter of mediation, defined as a mediable dispute being considered by the court under the general procedure of a civil action, with the possibility of expanding the scope to include other issues not directly related to the subject matter of the case. Such a dispute may concern violations of rights, freedoms, and interests, as well as their preventive protection. The relationship between the principles of civil procedure and mediation is examined. It is found that despite differences in legal nature, the systems of principles in civil procedure and mediation are closely intertwined and influence one another in the course of mediation during civil proceedings. Special attention is given to the composition of participants in mediation. It is established that the participants in mediation during civil proceedings are the same persons involved in the corresponding court case and in the dispute resolution procedure through mediation. The court acts as a facilitating authority but is not a participant in the mediation. The author defines the status of the mediator as a neutral person who facilitates communication between the parties. A concept is proposed for the establishment of mediation centers at courts (outside their institutional structure) to unite independent mediators and ensure the practical implementation of mediation in civil cases. It is argued that for such centers to function effectively, legislative changes are needed to introduce mandatory pre-trial mediation in specific categories of the most mediable disputes, to establish criteria for paid and free mediation services, and to create organizational and procedural foundations for the interaction of judges and mediators, enabling judges to perceive such mediation centers as an integral part of the legal system for protecting rights, freedoms, and interests. The third chapter of the dissertation, which consists of two sections, focuses on the procedural features of conducting mediation during civil proceedings. It identifies the stages of civil procedure at which mediation may take place and the procedural forms of its support by the court. Three groups of court decisions related to mediation are distinguished: a) decisions to explain the possibility of reconciliation to the parties; b) rulings regarding the progress of the case in connection with mediation; c) judicial decisions that formalize the positive result of mediation (rulings concluding the proceedings after successful mediation, and judgments based on the defendant’s admission of the claim). The author analyzes the challenges of inadequate procedural regulation of mediation in the Civil Procedure Code of Ukraine, including the lack of a clear procedure for initiating mediation, criteria for mediability of disputes, legal consequences of bad-faith refusal to participate in mediation, and issues related to enforcing the agreements reached. The inadequacy of using a break in the preparatory hearing as a form of facilitating mediation is substantiated. Instead, it is proposed to introduce a unified method of granting parties time to settle their dispute through mediation by suspending the court proceedings. Considerable attention is paid to the settlement agreement as a result of successful mediation. Its content, form, and procedural implications are examined. By distinguishing common and distinct features, the author compares and differentiates the settlement agreement from the agreement resulting from mediation under the Law of Ukraine "On Mediation". It is proposed to treat the settlement agreement as both a procedural agreement and a procedural act, which, if compliant with the law and respecting the rights of other persons, is subject to court approval and concludes the proceedings. In conclusion, the dissertation formulates a number of theoretical findings and proposals aimed at improving current Ukrainian legislation regarding the regulation of mediation during civil proceedings. This includes the introduction of elements of court-connected mediation, mandatory mediation in contractual disputes where the parties have agreed on it as a pre-trial settlement method, and refinement of certain provisions of the Civil Procedure Code of Ukraine. 2025-07-18T00:00:00Z