https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/154 2026-08-16T11:18:24Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1302 Подання доказів у цивільному судочинстві України Саленко, Ярослав Юрійович Дисертація є самостійною і завершеною науковою працею, метою якої є виявлення і вирішення наукової проблеми, яка полягає у виявленні та визначенні закономірностей та особливостей правового регулювання подання доказів у цивільному судочинстві України. Дисертація складається з двох розділів, що містять шість підрозділів. У розділі першому «Теоретичні засади дослідження подання доказів» розкриваються методологічні засади дослідження порядку подання доказів у цивільному судочинстві. Розділ містить три підрозділи. Підрозділ 1.1 «Доказування як основа суддівського пізнання» присвячено встановленню ролі доказування у формування об’єкта судового пізнання при розгляді і вирішенні цивільних справ. З’ясовано, що доказування як діяльність учасників цивільної справи спрямована на забезпечення суду об’єктами судового пізнання, які мають процесуальну форму засобів доказування. Основним об’єктом судового пізнання визнаються засоби доказування, отримані судом від учасників справи або від інших осіб за ініціативою учасників справи. Факультативним об’єктом судового пізнання є засоби доказування зібрані судом за власною ініціативою у виключних випадках, встановлених законом. У підрозділі 1.2 «Подання доказів як складова доказування та з’ясування обставин справи в сучасному цивільному судочинстві України» з’ясовується структура діяльності учасників справи з доказування та суду зі з’ясування обставин справи. Доведено, що подання доказів може бути складовою діяльності учасників справи з підтвердження доказами власних вимог та заперечень або ж складовою з’ясування судом обставин справи, якщо воно здійснюється за ініціативою інших учасників справи або суду (у виняткових випадках) У підрозділі 1.3 «Поняття подання доказів в цивільному процесуальному праві України» на основі аналізу доктринальних підходів до розуміння поняття подання доказів у цивільному процесі формується авторське визначення поняття «подання доказів», яке відображає сутнісні ознаки відповідної процесуальної дії та використовується як методологічне у розділі другому дисертації. Розділ другий «Порядок подання доказів» розкриває суб’єктний склад, особливості цивільної процесуальної форми подання доказів та правові наслідки порушення вимог цивільного процесуального законодавства до подання доказів. У підрозділі 2.1 «Суб’єкти подання доказів» формується цілісне розуміння кола осіб, які нормами цивільного процесуального права наділені правом подавати докази, або на яких згідно з нормами цивільного процесуального права може покладатися обов’язок подання доказів. Обґрунтовується, свідок здійснює подання доказів суду у формі показань свідка під час допиту свідка. Додатково обґрунтовано, що до суб’єктів подання доказів відносяться не лише учасники справи чи деякі інші учасники судового процесу, але й особи, які не входять до названих категорій, проте у яких є засоби доказування, які витребовуються у них ухвалою суду. Підрозділ 2.2 «Темпоральна й змістовна характеристика подання доказів « присвячений розкриттю цивільних процесуальних строків та змісту процесуальних дій із подання доказів. Робиться висновок про цивільну процесуальну форму як передумову встановлення чітких темпоральних та змістовних вимог до подання доказів. Зауважується на негативній практиці безпідставного продовження або поновлення судами строків подання доказів. Обґрунтовується, що прийняття судом до уваги доказів, поданих з пропуском процесуальних строків та термінів, без належного підтвердження поважності причин пропуску строків, має бути підставою для скасування рішення суду. У підрозділі 2.3 «Правові наслідки порушення порядку подання доказів» розкривається відмінність між порушенням порядку подання доказів на реалізацію відповідного процесуального права в контексті доказування та порушенням порядку подання доказів у контексті виконання процесуального обов’язку на виконання ухвали суду в контексті з’ясування судом обставин справи. Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що дисертація є першим в Україні цілісним завершеним дослідженням правового регулювання та практики подання доказів у цивільному судочинстві України. За результатами дослідження сформульовано такі наукові положення, які мають ознаки новизни та виносяться на захист. Вперше: 1) сформульовано визначення поняття «подання доказів» як дій учасників справи або інших осіб у передбачених процесуальним законом випадках, спрямованих на забезпечення доступу суду до інформації, що має значення для вирішення цивільної справи, шляхом безпосередньої (в судовому засіданні чи при огляді за місцем розташування) або опосередкованої (засобами поштового чи електронного зв’язку, Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи) передачі суду засобів доказування; 2) обґрунтовано трирівневий підхід до розуміння подання доказів у цивільному судочинстві. Запропоновано розрізняти: вузьке розуміння (ст. 83 ЦПК України), що зводиться виключно до процесуальних дій учасників справи з передачі наявних у них доказів суду; розширене розуміння, яке охоплює також процесуальні дії інших учасників судового процесу (зокрема, свідка та експерта) щодо надання суду зафіксованої ними фактичної інформації; широке розуміння, що додатково включає дії осіб, які не є учасниками судового процесу, проте надають до суду докази на виконання ухвал суду про витребування доказів (ст.ст. 84 і 84-1 ЦПК України) чи забезпечують огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 85 ЦПК України); 3) запропоновано розширене бачення суб’єктного складу подання доказів у цивільному процесі. Аргументовано, що коло суб’єктів подання доказів не обмежується лише визначеним в ЦПК України переліком учасників судового процесу. Доведено, що самостійною групою цих суб’єктів є особи, які не володіють процесуальним статусом учасника справи, однак набувають процесуального обов’язку з вчинення дій щодо надання чи пред’явлення доказів суду на підставі ухвали суду про витребування доказів; 4) обґрунтовано доцільність звуження значення загальновживаного терміну «збирання доказів» учасниками справи і введення в процесуальну термінологію замість нього в його нинішньому розумінні терміну «обґрунтування доказами вимог та заперечень» на позначення одного з етапів доказування, а також визначено його елементи: власне збирання доказів (накопичення доказів учасником справи); подання доказів (надання суду доступу до доказів, зібраних безпосередньо учасником справи); подання до суду заяв з процесуальних питань, спрямованих на отримання доказів від інших осіб (у разі негативного результату збирання доказів учасником справи або у зв’язку із законодавчим обмеженням можливості учасника справи безпосереднього отримати певну доказову інформацію); 5) розмежовано збирання доказів судом і учасниками справи. Доведено, що збирання доказів учасниками справи має пошуково-підготовчий характер та полягає у самостійному виявленні, отриманні й фіксації відомостей для подальшого подання суду. Натомість збирання доказів судом є проявом його владно-розпорядчої діяльності в межах з’ясування обставин справи, яка здійснюється за клопотанням учасників справи або з власної ініціативи суду у передбачених законом випадках і полягає у процесуальному залученні наданих матеріалів (приєднанні до справи) та застосуванні імперативних механізмів здобуття доказової інформації (витребуванні доказів, наданні судових доручень, призначенні експертизи, допиті свідка); Удосконалено: 6) розуміння співвідношення між доказуванням та оцінкою доказів як кореспондуючих один одному видів процесуальної діяльності учасників справи та суду відповідно. Праву учасників справи подати докази або витребовувати їх у інших осіб на обґрунтування своїх доводів та заперечень кореспондує обов’язок суду належним чином оцінити такі докази. Відповідно парними взаємокореспондуючими одне одному є поняття «доведення», складовою якого є доказування, та «з’ясування обставин справи судом», елементом якого є оцінка доказів; 7) положення про структуру доказування, що включає низку етапів, кожен з яких має певне проміжне значення для формування фактологічного підґрунтя для ухвалення судом рішення за результатами з’ясування обставин справи, однак не має свого самостійного значення. Доведено, що складові доказування слід іменувати саме етапами, а не стадіями, оскільки їх процесуальне значення не відповідає загальноприйнятому в процесуальній науці розумінню стадій цивільного судочинства; 8) пропозицію застосовувати замість терміну «електронні докази» термін «електронні дані» та визначати їх як інформацію про обставини справи у формі, придатній для оброблення електронними засобами. Таке розуміння забезпечує коректне співвідношення між поняттями «дані» та «інформація» як формою та змістом, а також усуває некоректне застосування слова «доказ» в терміні, яким позначають саме засіб доказування, а не фактичні дані. Дістало подальшого розвитку: 9) обґрунтування доцільності виключення суду (судді) з числа суб’єктів доказування та оцінки доказів з етапів доказування з огляду на доведення співвідношення між доказуванням як правом учасників справи і оцінкою доказів як обов’язком суду; 10) положення про включення дій особи, яка має намір подати позов, з отримання та збереження доказів для подальшого їх подання до суду, вчинених до подачі позовної заяви, до змісту поняття «доказування» як елементу збирання доказів позивачем; 11) обґрунтування того, що наділення сторін правом подавати докази є проявом принципу змагальності сторін. З огляду на це спростовано поширену в процесуальній доктрині думку про те, що вказане суб’єктивне процесуальне право є складовою принципу диспозитивності; 12) обґрунтування доктринального розмежування процесуальної природи права та обов’язку сторін щодо подання доказів у цивільному судочинстві. Доведено, що подання доказів на підтвердження власних вимог і заперечень становить суб’єктивне процесуальне право, реалізація якого охоплюється змістом тягаря доказування. Натомість подання особою, яка не є стороною, доказів на підтвердження доводів однієї зі сторін на виконання ухвали суду є імперативним процесуальним обов’язком, невиконання якого перетворює бездіяльність такої особи у правопорушення та передбачає комплексні (матеріально-правові та процесуальні) наслідки для учасників справи; 13) підхід до диференціації матеріально-правових і процесуальних наслідків неподання доказів стороною. Сформульовано висновок, що не здійснення стороною права на подання доказів обмежується матеріально-правовим ризиком програшу такою стороною справи (ухвалення судового рішення на користь іншої сторони), тоді як наслідки невиконання обов’язку з надання доказів, витребуваних судом, характеризується дуалістичною правовою природою – поєднанням заходів процесуального примусу із процесуальними (визнання обставин судом) і матеріально-правовими (ухвалення несприятливого рішення по суті спору) санкціями до недобросовісної сторони. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що на основі авторських розробок сформульовано й обґрунтовано теоретичні положення, які придатні для використання в: – науково-дослідній роботі – при розробці науково-методичних рекомендацій та проведенні наукових досліджень проблем доведення, доказування, процесуального статусу учасників судового процесу, особливостей доказування в окремих категоріях цивільних справ та інших питань, дотичних до тематики цієї дисертації; – законотворчій діяльності – для вдосконалення положень Цивільного процесуального кодексу України щодо подання доказів; – правозастосовній практиці – під час вирішення судами процесуальних питань щодо подання доказів при здійсненні цивільного судочинства, застосування наслідків неподання доказів та інших аспектів доказування; – освітньому процесі – при викладанні освітніх компонентів «Цивільний процес», «Актуальні проблеми цивільного судочинства», «Докази і доказування у цивільному процесі» для студентів і аспірантів, підготовці силабусів та інших методичних матеріалів з цих дисциплін, а також при проведенні заходів з підвищення кваліфікації адвокатів і суддів.; The dissertation is an independent and completed scientific work, the purpose of which is to identify and solve a scientific problem, which consists in identifying and determining the patterns and features of the legal regulation of the presentation of evidence in civil proceedings in Ukraine. The dissertation consists of two sections, containing six subsections. The first section, “Theoretical Principles of the Study of the Presentation of Evidence,” reveals the methodological principles of the study of the procedure for the presentation of evidence in civil proceedings. The section contains three subsections. Subsection 1.1 “Evidence as the Basis of Judicial Knowledge” is devoted to establishing the role of evidence in the formation of the object of judicial knowledge in the consideration and resolution of civil cases. It was found that evidence as an activity of participants in a civil case is aimed at providing the court with objects of judicial knowledge that have the procedural form of means of evidence. The main object of judicial knowledge is recognized as means of evidence received by the court from the participants in the case or from other persons at the initiative of the participants in the case. An optional object of judicial knowledge is evidence collected by the court on its own initiative in exceptional cases established by law. In subsection 1.2 “Presentation of evidence as a component of proving and clarifying the circumstances of the case in modern civil proceedings of Ukraine”, the structure of the activity of the participants in the case on proving and the court on clarifying the circumstances of the case is clarified. It is proved that the presentation of evidence can be a component of the activity of the participants in the case on confirming their own claims and objections with evidence or a component of the court’s clarification of the circumstances of the case, if it is carried out on the initiative of other participants in the case or the court (in exceptional cases). In subsection 1.3 “The concept of presenting evidence in the civil procedural law of Ukraine”, based on the analysis of doctrinal approaches to understanding the concept of presenting evidence in civil proceedings, the author’s definition of the concept of “presentation of evidence” is formed, which reflects the essential features of the relevant procedural action and is used as a methodological one in the second section of the dissertation. The second section “Procedure for presenting evidence” reveals the subject composition, the features of the civil procedural form of presenting evidence and the legal consequences of violating the requirements of civil procedural legislation for presenting evidence. Subsection 2.1 “Subjects of presenting evidence” forms a holistic understanding of the circle of persons who are entitled to present evidence by the norms of civil procedural law, or who may be required to present evidence by the norms of civil procedural law. It is substantiated that a witness presents evidence to the court in the form of witness testimony during the interrogation of a witness. It is additionally substantiated that the subjects of presenting evidence include not only the participants in the case or some other participants in the trial, but also persons who do not fall into the aforementioned categories, but who have means of proof required of them by a court decision. Subsection 2.2 “Temporal and substantive characteristics of presenting evidence” is devoted to the disclosure of civil procedural deadlines and the content of procedural actions for presenting evidence. The conclusion is made about the civil procedural form as a prerequisite for establishing clear temporal and substantive requirements for the submission of evidence. The negative practice of unjustified extension or renewal by courts of the deadlines for the submission of evidence is noted. It is substantiated that the court's acceptance of evidence submitted with the omission of procedural deadlines and terms, without proper confirmation of the validity of the reasons for the omission of the terms, should be grounds for annulling the court's decision. Subsection 2.3 "Legal Consequences of Violating the Procedure for Submitting Evidence" reveals the difference between a violation of the procedure for submitting evidence for the implementation of the relevant procedural right in the context of evidence and a violation of the procedure for submitting evidence in the context of the performance of a procedural obligation to execute a court decision in the context of the court's clarification of the circumstances of the case. The scientific novelty of the results obtained is determined by the fact that the dissertation is the first in Ukraine a holistic completed study of the legal regulation and practice of presenting evidence in civil proceedings in Ukraine. Based on the results of the study, the following scientific provisions have been formulated that have signs of novelty and are being defended. For the first time: 1) the definition of the concept of “presentation of evidence” has been formulated as actions of the participants in the case or other persons in cases provided for by procedural law, aimed at ensuring the court’s access to information that is important for resolving a civil case, by means of direct (in a court session or during an inspection at the location) or indirect (by means of postal or electronic communication, the Unified Judicial Information and Telecommunications System) transfer of evidence to the court; 2) a three-level approach to understanding the presentation of evidence in civil proceedings has been substantiated. It is proposed to distinguish: a narrow understanding (Article 83 of the Code of Civil Procedure of Ukraine), which is reduced exclusively to the procedural actions of the participants in the case to transfer the evidence they have to the court; an expanded understanding, which also includes procedural actions of other participants in the trial (in particular, a witness and an expert) in providing the court with factual information recorded by them; a broad understanding, which additionally includes actions of persons who are not participants in the trial, but provide evidence to the court in compliance with court decisions on the request for evidence (Articles 84 and 84-1 of the CPC of Ukraine) or ensure the review of evidence by its location (Article 85 of the CPC of Ukraine); 3) an expanded concept of the subject composition of the submission of evidence in civil proceedings is proposed. It is argued that the range of subjects of the submission of evidence is not limited only to the list of participants in the trial specified in the CPC of Ukraine. It is proved that an independent group of these subjects are persons who do not have the procedural status of a participant in the case, but acquire a procedural obligation to perform actions to provide or present evidence to the court on the basis of a court decision on the request for evidence; 4) the expediency of narrowing the meaning of the commonly used term “collection of evidence” by the participants in the case and introducing into procedural terminology instead of it in its current understanding the term “substantiation of claims and objections with evidence” to denote one of the stages of proof is substantiated, and its elements are also defined: the actual collection of evidence (accumulation of evidence by the participant in the case); submission of evidence (providing the court with access to evidence collected directly by the participant in the case); submission to the court of applications on procedural issues aimed at obtaining evidence from other persons (in the event of a negative result of the collection of evidence by the participant in the case or in connection with a legislative restriction on the possibility of the participant in the case to directly obtain certain evidentiary information); 5) the collection of evidence by the court and the participants in the case is distinguished. It is proven that the collection of evidence by the participants in the case is of a search and preparatory nature and consists in the independent identification, receipt and recording of information for subsequent submission to the court. Instead, the collection of evidence by the court is a manifestation of its administrative activity within the framework of clarifying the circumstances of the case, which is carried out at the request of the participants in the case or on the court's own initiative in cases provided for by law and consists in the procedural involvement of the provided materials (attachment to the case) and the application of imperative mechanisms for obtaining evidentiary information (requesting evidence, providing court orders, ordering an examination, questioning a witness); Improved: 6) understanding the relationship between proving and evaluating evidence as corresponding to each other types of procedural activity of the participants in the case and the court, respectively. The right of the participants in the case to submit evidence or to demand it from other persons to substantiate their arguments and objections corresponds to the court's obligation to properly evaluate such evidence. Accordingly, the concepts of "proving", a component of which is proving, and "clarifying the circumstances of the case by the court", an element of which is the evaluation of evidence, are paired and mutually corresponding to each other; 7) the provision on the structure of evidence, which includes a number of stages, each of which has a certain intermediate value for the formation of a factual basis for the court to make a decision based on the results of clarifying the circumstances of the case, but does not have its own independent meaning. It is proved that the components of evidence should be called stages, not stages, since their procedural meaning does not correspond to the generally accepted in procedural science understanding of the stages of civil proceedings; 8) a proposal to use the term “electronic data” instead of the term “electronic evidence” and define it as information about the circumstances of the case in a form suitable for processing by electronic means. Such an understanding ensures the correct correlation between the concepts of “data” and “information” as form and content, and also eliminates the incorrect use of the word “evidence” in the term, which denotes the means of evidence, and not the factual data. Further development was made: 9) justification of the expediency of excluding the court (judge) from the number of subjects of proof and assessment of evidence from the stages of proof in view of proving the correlation between proof as the right of the participants in the case and the assessment of evidence as the duty of the court; 10) provision on the inclusion of actions of a person intending to file a claim, to obtain and preserve evidence for their subsequent submission to the court, committed before filing a statement of claim, in the content of the concept of “proof” as an element of the collection of evidence by the plaintiff; 11) justification of the fact that granting the parties the right to submit evidence is a manifestation of the principle of adversarial nature of the parties. In view of this, the widespread opinion in procedural doctrine that the specified subjective procedural right is a component of the principle of dispositivity was refuted; 12) justification of the doctrinal distinction between the procedural nature of the right and the duty of the parties to submit evidence in civil proceedings. It has been proven that the submission of evidence in support of one's own claims and objections constitutes a subjective procedural right, the implementation of which is covered by the content of the burden of proof. In contrast, the submission by a person who is not a party of evidence in support of the arguments of one of the parties in execution of a court decision is an imperative procedural obligation, the failure to comply with which turns the inaction of such a person into an offense and entails complex (substantive and procedural) consequences for the participants in the case; 13) an approach to the differentiation of the substantive and procedural consequences of the failure to submit evidence by a party. The conclusion is formulated that the failure of a party to exercise the right to present evidence is limited to the substantive risk of losing the case by such a party (the adoption of a court decision in favor of the other party), while the consequences of failure to fulfill the obligation to provide evidence requested by the court are characterized by a dualistic legal nature - a combination of procedural coercive measures with procedural (recognition of the circumstances by the court) and substantive (adoption of an unfavorable decision on the merits of the dispute) sanctions against the unscrupulous party. The practical significance of the results obtained is that, based on the author's developments, theoretical provisions have been formulated and substantiated, which are suitable for use in: – scientific research work – when developing scientific and methodological recommendations and conducting scientific research on the problems of proof, substantiation, procedural status of participants in the trial, features of proof in certain categories of civil cases and other issues related to the topic of this dissertation; – legislative activity – to improve the provisions of the Civil Procedure Code of Ukraine on the submission of evidence; – law enforcement practice – when resolving procedural issues by courts regarding the submission of evidence in civil proceedings, the application of the consequences of failure to submit evidence and other aspects of proof; – the educational process – when teaching the educational components “Civil Procedure”, “Current Problems of Civil Justice”, “Evidence and Proving in Civil Procedure” for students and postgraduates, preparing syllabi and other methodological materials on these disciplines, as well as when conducting activities to improve the skills of lawyers and judges. 2026-08-12T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1297 Правове забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку Фільварочний, Денис Віталійович; Filvarochnyi, Denys Дисертаційне дослідження є кваліфікаційною науковою роботою, в якій вперше всебічно досліджуються теоретичні та практичні аспекти правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку. Дисертаційна робота складається з трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, у яких послідовно розглядаються загальні теоретичні принципи добросовісної конкуренції та особливості її правового регулювання в аграрному секторі, визначається правова природа організованого аграрного ринку як середовища для реалізації конкурентних відносин. Проаналізовано механізми запобігання недобросовісній торговельній практиці, а також досліджено європейський досвід правового забезпечення справедливих конкурентних умов. Дослідження завершується обґрунтуванням напрямків удосконалення національного законодавства для забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку України в контексті європейської інтеграції. Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю забезпечення належного функціонування організованого аграрного ринку на принципах чесної конкуренції, що є важливою передумовою продовольчої безпеки держави та сталого розвитку аграрного сектору економіки. У контексті інтеграції України до європейського правового простору, гармонізація національного законодавства з правом Європейського Союзу має особливе значення для запобігання недобросовісній торговельній практиці та захисту учасників аграрного ринку. Розділ 1 «Загальна характеристика правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Генезис правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» досліджено формування та розвиток правових засад регулювання конкурентних відносин в аграрному секторі. Проаналізовано еволюцію національного та міжнародного законодавства, що визначає правила конкуренції на аграрних ринках, та встановлено основні етапи формування механізмів запобігання недобросовісній конкурентній практиці. Обґрунтовано, що сучасна модель правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрного ринку формується під впливом європейських стандартів регулювання ринкових відносин, спрямованих на забезпечення справедливих умов торгівлі та захист економічно слабших учасників ринку. Підрозділ 1.2. «Правова природа добросовісної конкуренції у відносинах на організованому аграрному ринку» здійснено дослідження добросовісної конкуренції на організованому аграрного ринку крізь призму загальнотеоретичних підходів до розуміння категорії добросовісної конкуренції. На основі аналізу законодавства, наукових доктрин та правозастосовної практики було виявлено її сутність як стандарту законної, чесної та етичної поведінки учасників ринку. Обґрунтовано, що досягнення конкурентних переваг має здійснюватися виключно законними засобами без введення споживачів в оману, неналежного використання ділової репутації конкурентів або створення перешкод їхній діяльності. Встановлено, що добросовісна конкуренція має превентивний характер, а для організованого аграрного ринку є необхідною умовою забезпечення стабільності торгівлі, справедливого ціноутворення та довіри до ринкової інфраструктури. Підрозділом 1.3. «Характеристика організованого аграрного ринку як сфери реалізації добросовісної конкуренції» розкрито сутність організованого аграрного ринку як особливого сегмента ринкових відносин, в рамках якого забезпечується реалізація принципів добросовісної конкуренції, прозорості та рівності учасників. Обґрунтовано, що належне правове регулювання організованого аграрного ринку є необхідною передумовою формування справедливого конкурентного середовища та ефективного функціонування аграрного сектору економіки. Розділ 2. «Зміст правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» містить три підрозділу. У підрозділі 2.1. «Правовий статус суб’єктів організованого аграрного ринку» було визначено, що доцільно поділяти суб’єктів організованого аграрного ринку на прямих учасників, які здійснюють виробництво та обіг сільськогосподарської продукції, та непрямих учасників, які забезпечують регулювання та контроль ринку. Серед прямих учасників виділяються професійні учасники (біржі, брокери, оператори торгових майданчиків) та непрофесійні учасники (виробники, продавці та покупці сільськогосподарської продукції). Також запропоновано класифікацію суб’єктів організованого аграрного ринку залежно від сфери їхньої діяльності та типу ринку. Підрозділ 2.2. «Інституційно-організаційне забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» досліджено систему органів публічної влади, діяльність яких спрямована на формування та підтримку добросовісного конкурентного середовища. Проаналізовано повноваження суб’єктів державного регулювання, контролю та нагляду за дотриманням конкурентного законодавства на організованому аграрному ринку. Встановлено, що організаційне забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку здійснюється через процедури допуску товарів до торгівлі, стандартизацію вимог до продукції, ведення відповідних реєстрів та забезпечення прозорості торговельних операцій. Обґрунтовано, що поєднання державного регулювання та саморегулювання сприяє формуванню справедливого конкурентного середовища та ефективному функціонуванню організованого сільськогосподарського ринку. У підрозділі 2.3. «Засоби правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» розглянуто систему правових інструментів, спрямованих на створення та підтримку добросовісного конкурентного середовища. Обґрунтовано, що оптимізація адміністративних процедур та зменшення регуляторного навантаження сприяють розширенню доступу суб’єктів господарювання до аграрного ринку та підвищенню їхньої конкурентоспроможності. Водночас наголошується на необхідності дотримання балансу між спрощенням регулювання та забезпеченням належного контролю за якістю сільськогосподарською продукції, прозорістю ринкових відносин та запобіганням проявам недобросовісної конкуренції. Розділ 3 «Особливості та вдосконалення правового забезпечення добросовісної конкуренції на окремих сегментах організованого аграрного ринку» складається з трьох підрозділів та присвячено визначенню специфіки правового регулювання конкурентних відносин у різних сегментах організованого аграрного ринку, виявленню проблемних аспектів їх функціонування, обґрунтуванню напрямків удосконалення національного законодавства з урахуванням європейських стандартів. Підрозділ 3.1. «Правове забезпечення добросовісної конкуренції у сфері біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією» розкриває особливості правового регулювання біржового сегмента організованого аграрного ринку. Встановлено, що законодавство про товарні біржі не містить прямого визначення добросовісної конкуренції, проте її зміст опосередковано відображається через систему імперативних та організаційно-правових вимог до біржової діяльності. Обґрунтовано, що добросовісна конкуренція у сфері біржової торгівлі – це стан організованого ринкового середовища, який забезпечується принципами рівного доступу учасників, прозорості інформації, стандартизації торговельних процедур, ринкового ціноутворення та ефективного біржового контролю. У підрозділі 3.2. «Добросовісна конкуренція як засада функціонування електронних торгових систем товарних бірж на організованому аграрному ринку» досліджено правову природу та особливості функціонування електронних торгових систем у сфері продажу сільськогосподарської продукції. Визначено, що електронна торгова система – це сукупність програмних, технічних, інформаційних та організаційних засобів цифрової платформи, що забезпечує взаємодію учасників ринку, проведення торгових процедур, укладання угод та фіксацію результатів транзакцій у цифровому середовищі. Обґрунтовано, що добросовісна конкуренція в таких системах є базовим принципом їх функціонування та забезпечується через рівність учасників, прозорість електронних процедур, недискримінацію. Підрозділ 3.3. «Напрями вдосконалення правового регулювання добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» виявлено проблеми сучасного нормативно-правового забезпечення конкурентних відносин в аграрному секторі економіки держави. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами у сфері запобігання недобросовісній торговельній практиці, зміцнення інституційної спроможності органів контролю та підвищення ефективності механізмів ринкового нагляду. Запропоновано напрямки вдосконалення правового регулювання, спрямовані на забезпечення прозорості ринку, рівного доступу його учасників та зміцнення принципів добросовісної конкуренції.; The dissertation research is a qualifying scientific practice, which comprehensively investigates the theoretical and practical aspects of legal support for fair competition in the organized agricultural market. The work consists of three sections, divided into nine subsections, which consider the general theoretical principles of fair competition, the features of its legal regulation in the agricultural sector, and also determine the legal nature of the organized agricultural market as an environment for the implementation of competitive relations. Special attention is paid to the analysis of mechanisms for preventing unfair trade practices and the study of European experience in legal support for fair competitive conditions. The study concludes with a justification of the directions for improving national legislation to ensure fair competition in the organized European agricultural market of Ukraine in the context of integration. The relevance of the research topic is due to ensuring the proper functioning of the organized agricultural market on the principles of fair competition, which is an important prerequisite for the food security of the state and the sustainable development of the agricultural sector of the economy. In the context of Ukraine's integration into the legal space, the harmonization of national legislation with European Union law, aimed at preventing unfair trade practices and protecting the legal and legitimate interests of agricultural market participants, is of particular importance. Section 1 “General characteristics of legal support for fair competition in the organized agricultural market” consists of three subsections. In subsection 1.1. “Genesis of legal support for fair competition in the organized agricultural market”, the formation and development of legal principles for regulating competitive relations in the agricultural sector is investigated. The evolution of national and international legislation that defines the rules of competition in agricultural markets is analyzed, and the main stages of the formation of mechanisms for preventing unfair competitive practices are established. It is substantiated that the modern model of legal support for fair competition in the organized agricultural market is formed under the influence of European standards for regulating market relations, aimed at ensuring fair trading conditions and protecting economically weaker market participants. In subsection 1.2. “Legal nature of fair competition in relations in the organized agricultural market”, fair competition in the organized agricultural market is investigated through the prism of general theoretical approaches to understanding this legal category. Based on the analysis of legislation, scientific doctrines and law enforcement practice, its essence as a standard of lawful, honest and ethical behavior of market participants has been revealed. It is substantiated that the achievement of competitive advantages should be carried out exclusively by legal means, without misleading consumers, improper use of competitors' business reputation or creating obstacles to their economic activities. It is established that fair competition is preventive in nature, and for an organized agricultural market it is a necessary condition for ensuring the stability of trade, fair pricing and trust in the market infrastructure. In subsection 1.3. "Characteristics of the organized agricultural market as a sphere of implementation of fair competition" the essence of the organized agricultural market as a special segment of market relations, within which the implementation of the principles of fair competition, transparency and equality of participants is ensured, is revealed. It is substantiated that proper legal regulation of the organized agricultural market is a necessary prerequisite for the formation of a fair competitive environment and the effective functioning of the agricultural sector of the economy. Section 2 “Content of legal support for fair competition in the organized agricultural market” contains three subsections. In subsection 2.1. “Legal status of subjects of the organized agricultural market” it is determined that it is advisable to divide subjects of the organized agricultural market into direct participants who carry out the production and circulation of agricultural products, and indirect participants who ensure market regulation and control. Among direct participants, professional participants are distinguished, which include exchanges, brokers, operators of trading platforms, and non-professional participants - producers, sellers and buyers of agricultural products. A classification of subjects of the organized agricultural market is also proposed depending on the scope of their activity and the type of market. In subsection 2.2. “Institutional and organizational support for fair competition in the organized agricultural market” the system of public authorities whose activities are aimed at forming and supporting a fair competitive environment is studied. The powers of subjects of state regulation, control and supervision of compliance with competition legislation in the organized agricultural market are analyzed. It is established that the organizational support of fair competition in the organized agricultural market is carried out through the procedures for admitting goods to trade, standardizing product requirements, maintaining relevant registers and ensuring transparency of trade transactions. It is substantiated that the combination of state regulation and self-regulation contributes to the formation of a fair competitive environment and the effective functioning of the organized agricultural market. In subsection 2.3 "Means of legal support of fair competition in the organized agricultural market", a system of legal instruments aimed at creating and supporting a fair competitive environment is considered. It is substantiated that the optimization of administrative procedures and reduction of the regulatory burden contribute to expanding the access of business entities to the organized agricultural market and increasing their competitiveness. At the same time, the need to maintain a balance between simplifying regulation and ensuring proper control over the quality of agricultural products, transparency of market relations, and prevention of unfair competition was emphasized. Section 3 “Features and improvement of legal support for fair competition in individual segments of the organized agricultural market” consists of three subsections and is devoted to determining the specifics of legal regulation of competitive relations in various segments of the organized agricultural market, identifying problematic aspects of their functioning and substantiating directions for improving national legislation taking into account European standards. Section 3.1. “Legal support for fair competition in the sphere of exchange trading in agricultural products” reveals the features of legal regulation of the exchange segment of the organized agricultural market. It has been established that the legislation on commodity exchanges does not contain a direct definition of fair competition, but its content is indirectly reflected through a system of imperative and organizational and legal requirements for exchange activities. It is substantiated that fair competition in the field of exchange trading is a state of an organized market environment, which is ensured by the principles of equal access of participants, transparency of information, standardization of trading procedures, market pricing and effective exchange control. In subsection 3.2. “Fair competition as a basis for the functioning of electronic trading systems of commodity exchanges in the organized agricultural market”, the legal nature and features of the functioning of electronic trading systems in the field of agricultural products sales are investigated. It is determined that an electronic trading system is a set of software, technical, information and organizational means of a digital platform that ensures the interaction of market participants, the conduct of trading procedures, the conclusion of agreements and the recording of transaction results in a digital environment. It is substantiated that fair competition in such systems is the basic principle of their functioning and is ensured through equality of participants, transparency of electronic procedures and non-discriminatory access to trading. In subsection 3.3. "Directions for improving the legal regulation of fair competition in the organized agricultural market", the problems of modern regulatory and legal support for competitive relations in the agricultural sector of the state economy are identified. The need to harmonize national legislation with European standards in the field of preventing unfair trade practices, strengthening the institutional capacity of control bodies and increasing the efficiency of market supervision mechanisms is substantiated. Directions for improving legal regulation are proposed, aimed at ensuring market transparency, equal access for its participants and strengthening the principles of fair competition. 2026-07-23T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1296 Адміністративно-правове забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління Костюк, Дмитро Ігорович; Kostiuk, Dmytro Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління. В першому розділі «Загальна характеристика адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних у сфері публічного управління» досліджено концептуальні основи захисту персональних даних як об’єкта адміністративно-правової охорони, розкрито вплив цифровізації на трансформацію правовідносин у цій сфері та визначено механізми впливу міжнародних стандартів на національне адміністративне законодавство. Обґрунтовано, що персональні дані є специфічним об’єктом адміністративно-правової охорони, відмінним від об’єктів конституційно-правового і цивільно-правового регулювання. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення персональних даних і встановлено, що жоден із них не враховує повною мірою специфіки обробки даних у сфері публічного управління. Доведено, що саме адміністративне право здатне забезпечити необхідні виміри охорони – нормативний, інституційний та юрисдикційний. Право на захист персональних даних охарактеризовано як самостійне публічне суб’єктивне право з власною структурою правомочностей. Запропоновано авторське визначення персональних даних у контексті публічного управління, яке враховує специфіку суб’єктів обробки, правову підставу та дуальну мету реалізації публічно-владних повноважень і забезпечення прав особи, а також відображає реальність обробки через цифрові технології та інтегровані інформаційні системи. Цифровізація публічного управління розглянута як чинник якісної трансформації правовідносин у сфері захисту персональних даних, що охоплює зміну суб’єктного складу правовідносин, природи їх об’єкта, змісту прав і обов’язків сторін та характеру правового зв’язку між державою і громадянином. Виявлено два принципово нові типи правовідносин: відносини між суб’єктом даних і алгоритмом як суб’єктом автоматизованого управлінського рішення та відносини в умовах структурної інформаційної асиметрії, за якої держава акумулює комплексний цифровий профіль громадянина незалежно від його активних звернень. Аналіз функціонування платформи «Дія», системи «Трембіта» та реєстру «Оберіг» підтвердив реальність виявлених ризиків і необхідність їх адміністративно-правового врегулювання. Досліджено архітектуру міжнародних та наднаціональних стандартів захисту персональних даних, що охоплює Конвенцію 108+ як інструмент міжнародного права та акти вторинного права ЄС – GDPR, Директиву 2016/680, Data Governance Act і EU AI Act – як взаємопов’язані інструменти. Обґрунтовано класифікацію нормативного, адаптаційного, юрисдикційного та орієнтувального механізмів їхнього впливу на національне адміністративне законодавство, кожен із яких має відмінну юридичну природу і порядок реалізації. Проаналізовано практику ЄСПЛ у справах про порушення права на приватність публічними органами і встановлено, що сформульовані у ній принципи є обов’язковими для органів публічного управління України незалежно від їх закріплення у національному законодавстві. Виявлено системний характер прогалин імплементації міжнародних стандартів і обґрунтовано необхідність комплексного реформування адміністративного законодавства у цій сфері. У другому розділі «Зміст адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління» досліджено нормативно-правову основу, суб’єктний склад та процедурні елементи механізму захисту персональних даних у сфері цифрового публічного управління. Охарактеризовано нормативно-правове регулювання захисту персональних даних у сфері цифрового публічного управління і встановлено його структурний дисбаланс між стрімким розвитком законодавства про цифрові публічні послуги та реєстри і хронічним відставанням спеціального законодавства про захист персональних даних. Закони про електронні публічні послуги, публічні електронні реєстри, електронну ідентифікацію та електронні комунікації формують розгалужену нормативну рамку цифрового публічного управління, проте жоден із них не містить комплексного регулювання захисту персональних даних, обмежуючись бланкетними нормами до Закону № 2297-VI. Виявлені прогалини мають системний характер і охоплюють відсутність правового визначення статусу оператора цифрових платформ як контролера персональних даних, відсутність вимог до оцінки впливу на захист даних при впровадженні нових цифрових сервісів та відсутність механізму прозорості алгоритмічних рішень. Досліджено систему суб’єктів забезпечення захисту персональних даних у сфері публічного управління та проведено їх класифікацію за функціональним критерієм з урахуванням специфіки цифрового публічного управління. Виявлено системну прогалину у розподілі відповідальності між суб’єктами в умовах платформної моделі надання публічних послуг, яка полякає у тому, що чинне законодавство не визначає, хто і в якому обсязі несе відповідальність за захист персональних даних у ситуаціях множинності суб’єктів обробки. Обґрунтовано, що ключовою інституційною прогалиною є відсутність спеціалізованого незалежного наглядового органу, а чинна модель покладення відповідних функцій на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не забезпечує необхідного рівня спеціалізації та операційної спроможності для ефективного нагляду за обробкою персональних даних у масштабах цифрового публічного управління. Розкрито зміст адміністративних процедур обробки персональних даних у системах цифрового публічного управління і встановлено їхню якісну відмінність від традиційних адміністративних процедур. Ключовими ознаками цих процедур є автоматизований характер обробки без безпосередньої участі посадової особи, множинність суб’єктів у рамках однієї процедури та динамічне розширення обсягу даних внаслідок міжреєстрової взаємодії. Визначено, що правове регулювання таких процедур має ґрунтуватись на вимогах прозорості алгоритмічних рішень, підзвітності всіх суб’єктів обробки та реальної доступності механізмів захисту прав суб’єктів персональних даних відповідно до стандартів GDPR і практики ЄСПЛ. У третьому розділі «Удосконалення адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління» досліджено практичні проблеми правозастосування у сфері захисту персональних даних, виявлено системні правові прогалини у регулюванні електронних публічних послуг та визначено механізми і пріоритети гармонізації українського законодавства із правом Європейського Союзу. Проаналізовано стан правозастосування у сфері адміністративної відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних і встановлено феномен «мертвої норми», який полягає у тому, що за наявності тисяч звернень суб’єктів персональних даних реальне притягнення до відповідальності є поодиноким. Системними причинами цього визначено вузький суб’єктний склад відповідальності, що виключає юридичних осіб, невідповідність розміру санкцій масштабу порушень та процедурну обтяженість провадження. Обґрунтовано пропозиції щодо реформування системи адміністративної відповідальності за моделлю дворівневої структури GDPR з диференціацією санкцій залежно від тяжкості порушення та одночасним запровадженням спрощеного провадження і спеціального порядку збирання цифрових доказів. Охарактеризовано правовий режим захисту персональних даних у системах електронних публічних послуг і встановлено, що проблеми платформи «Дія», системи «Трембіта» та реєстру «Оберіг» мають спільну системну причину – відсутність превентивних правових інструментів на етапі проектування та запуску публічних цифрових сервісів. Обґрунтовано пропозиції щодо законодавчого закріплення обов’язкових вимог privacy by design і проведення оцінки впливу на захист персональних даних як передумов введення в експлуатацію нових державних інформаційних систем, а також щодо доповнення законопроєкту № 8153 нормою про спільне контролерство із солідарною відповідальністю суб’єктів перед суб’єктами персональних даних. Визначено пріоритети та механізми гармонізації адміністративного законодавства України у сфері захисту персональних даних із правом ЄС і доведено її багатовимірний характер, що виходить за межі імплементації GDPR і охоплює Директиву 2016/680 у правоохоронній сфері та EU AI Act у частині систем штучного інтелекту у публічному секторі. Обґрунтовано пріоритетну послідовність законодавчих та інституційних змін і сформульовано три взаємопов’язані критерії оцінки досягнутого рівня відповідності (нормативний, інституційний та практичний), сукупне виконання яких свідчить про реальну гармонізацію в умовах цифровізації публічного управління.; The dissertation is dedicated to a comprehensive study of the administrative and legal protection of personal data in the context of digitalization of public administration. The first chapter «General characteristics of administrative and legal provision for the protection of personal data in the field of public administration» examines the conceptual foundations of personal data protection as an object of administrative and legal protection, reveals the impact of digitalization on the transformation of legal relations in this field, and identifies the mechanisms of influence of international standards on national administrative legislation. It is substantiated that personal data constitutes a specific object of administrative and legal protection, distinct from the objects of constitutional and civil law regulation. The main scientific approaches to the definition of personal data have been analyzed and it has been established that none of them fully accounts for the specifics of data processing in the sphere of public administration. It is proven that administrative law is capable of ensuring the necessary dimensions of protection – normative, institutional and jurisdictional. The right to personal data protection is characterized as an independent public subjective right with its own structure of legal powers. An authorial definition of personal data in the context of public administration is proposed, which takes into account the specifics of processing subjects, the legal basis and the dual purpose of exercising public authority and ensuring the rights and legitimate interests of individuals, and also reflects the reality of processing through digital technologies and integrated information systems. Digitalization of public administration is examined as a factor of qualitative transformation of legal relations in the field of personal data protection, encompassing changes in the subject composition of legal relations, the nature of their object, the content of the rights and obligations of the parties, and the nature of the legal connection between the state and the citizen. Two fundamentally new types of legal relations have been identified: relations between a data subject and an algorithm as the subject of an automated management decision, and relations under conditions of structural information asymmetry, whereby the state accumulates a comprehensive digital profile of a citizen regardless of their active requests. Analysis of the functioning of the Diia platform, the Trembita system and the Oberih register confirmed the reality of the identified risks and the need for their administrative and legal regulation. The architecture of international and national personal data protection standards is examined, encompassing Convention 108+ as an instrument of international law and acts of secondary EU law – GDPR, Directive 2016/680, Data Governance Act and EU AI Act – as interrelated instruments. A classification of normative, adaptive, jurisdictional and orientational mechanisms of their influence on national administrative legislation has been substantiated, each having a distinct legal nature and order of implementation. The case law of the ECtHR in cases concerning violations of the right to privacy by public authorities has been analyzed, and it has been established that the principles formulated therein are binding on Ukrainian public administration bodies regardless of their entrenchment in national legislation. The systemic nature of the gaps in the implementation of international standards has been identified and the need for comprehensive reform of administrative legislation in this field has been substantiated. The second chapter «The content of administrative and legal provision for personal data protection in the context of public administration digitalization» examines the regulatory framework, subject composition and procedural elements of the personal data protection mechanism in the sphere of digital public administration. The regulatory framework for personal data protection in the sphere of digital public administration has been characterized and its structural imbalance identified between the rapid development of legislation on digital public services and registers and the chronic lag of special legislation on personal data protection. The laws on electronic public services, public electronic registers, electronic identification and electronic communications form an extensive regulatory framework for digital public administration, however none of them contains comprehensive regulation of personal data protection, being limited to referral provisions to Law No. 2297-VI. The identified gaps are systemic in nature and encompass the absence of a legal definition of the status of digital platform operators as personal data controllers, the absence of requirements for data protection impact assessment when introducing new digital services, and the absence of a mechanism for transparency of algorithmic decisions. The system of subjects responsible for ensuring personal data protection in the sphere of public administration has been studied and classified according to a functional criterion taking into account the specifics of digital public administration. A systemic gap has been identified in the distribution of responsibility between subjects under the platform model of public service delivery, consisting in the fact that current legislation does not determine who and to what extent bears responsibility for personal data protection in situations of multiple processing subjects. It is substantiated that the key institutional gap is the absence of a specialized independent supervisory authority, while the current model of assigning relevant functions to the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights does not ensure the necessary level of specialization and operational capacity for effective supervision of personal data processing at the scale of digital public administration. The content of administrative procedures for personal data processing in digital public administration systems has been revealed and their qualitative distinction from traditional administrative procedures established. The key characteristics of these procedures are the automated nature of processing without the direct participation of an official, the multiplicity of subjects within a single procedure, and the dynamic expansion of data volume as a result of inter-register interaction. It has been determined that the legal regulation of such procedures must be based on requirements of transparency of algorithmic decisions, accountability of all processing subjects and real accessibility of mechanisms for protecting the rights of personal data subjects in accordance with GDPR standards and ECtHR case law. The third chapter «Improvement of administrative and legal provision for personal data protection in the context of public administration digitalization» examines the practical problems of law enforcement in the field of personal data protection, identifies systemic legal gaps in the regulation of electronic public services, and determines the mechanisms and priorities for harmonization of Ukrainian legislation with the law of the European Union. The state of law enforcement in the field of administrative liability for violations of personal data protection legislation has been analyzed and the phenomenon of a "dead norm" established, consisting in the fact that despite thousands of appeals from personal data subjects, actual prosecution remains isolated. The systemic causes thereof have been identified as the narrow subject composition of liability, which excludes legal entities, the discrepancy between the size of sanctions and the scale of violations, and the procedural burden of proceedings. Proposals have been substantiated for reforming the system of administrative liability based on the model of the two-tier structure of GDPR with differentiation of sanctions depending on the severity of the violation and the simultaneous introduction of simplified proceedings and a special procedure for collecting digital evidence. The legal regime of personal data protection in electronic public service systems has been characterized and it has been established that the problems of the Diia platform, the Trembita system and the Oberih register share a common systemic cause – the absence of preventive legal instruments at the stage of design and launch of public digital services. Proposals have been substantiated for the legislative entrenchment of mandatory requirements for privacy by design and the conduct of data protection impact assessments as prerequisites for the commissioning of new state information systems, as well as for supplementing Draft Law No. 8153 with a provision on joint controllership with joint and several liability of subjects before personal data subjects. The priorities and mechanisms for harmonization of Ukrainian administrative legislation in the field of personal data protection with EU law have been determined and its multidimensional nature proven, extending beyond the implementation of GDPR to encompass Directive 2016/680 in the law enforcement sphere and the EU AI Act with regard to artificial intelligence systems in the public sector. A priority sequence of legislative and institutional changes has been substantiated and three interrelated criteria for assessing the achieved level of compliance formulated — normative, institutional and practical — the cumulative fulfilment of which indicates genuine harmonization in the context of digitalization of public administration. 2026-07-23T00:00:00Z https://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1295 Правове забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство Циганович, Олександр Віталійович; Tsyhanovych, Oleksandr У дисертації здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз правового забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство та розв’язано наукове завдання, яке полягає у формулюванні нових теоретико-правових підходів та напрацювання науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо вдосконалення правового забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство. У роботі досліджено теоретико-методологічні засади правового забезпечення відносин у процедурі санації у справах про банкрутство. Відзначено дуальність санації, як процедури, що є комплексним економіко-правовим механізмом, який поєднує як економічні, так і суто правові інструменти регулювання, алгоритми та правила. Наголошено, що у санації, так само як і у банкрутстві загалом, тісно переплітаються економічні та правові елементи – адже економічні аспекти цієї процедури є, по суті, її змістом, а правове регулювання – формою. Якщо невдало передбачити економічні заходи з відновлення платоспроможності боржника, то санація виявиться неефективною, якщо ж порушити процедуру введення та реалізації процедури санації – то якою ефективною вона б не могла бути за змістом, порушення правової форми матиме наслідком припинення такої процедури. Санацію у найширшому розумінні запропоновано розглядати як сукупність правових та організаційних механізмів, що мають на меті відновлення платоспроможності боржника та повне або часткове задоволення вимог кредиторів у межах справи про банкрутство або без такого (превентивна реструктуризація), за участі суду та кредиторів. Наголошено, що інституційний сенс санації полягає саме в «колективному» вирішенні проблем підприємства, коли «внутрішні» негаразди переходять межу контрольованості або наближаються до неї, внаслідок чого керівництво боржника або ж кредитори стають вимушеними вдаватись до спеціальних юридичних механізмів, що передбачені законодавцем саме з метою як збереження економічного потенціалу підприємства, так і повного або часткового задоволення кредиторських вимог. Обґрунтовано, що інститут санації є спеціальним інститутом права банкрутства (неплатоспроможності). Запропоновано виділяти такі принципи інституту санації, як: принцип економічної доцільності – заходи, передбачені планом санації, повинні бути реальними і такими, які можна виконати під час їх практичного застосування, а введення процедури санації повинно мати на меті реальне відновлення платоспроможності боржника, а не формальні дії, спрямовані на затягування справи; принцип збереження боржника як господарюючого суб’єкта – санація є судовою процедурою, у якій акцент зміщено в бік відновлення платоспроможності боржника та яка має на меті збереження його як суб’єкта господарювання; принцип плановості – процедура відбувається не хаотично, а відповідно до погодженого та затвердженого плану санації. За результатами дослідження правового регулювання відносин реорганізації у США наголошено, що більш сприятливим для збереження потенціалу підприємств могло б стати розширення прав боржника під час проходження процедури санації, як це відбувається у Сполучених Штатах. Поряд із цим, враховуючи непопулярність процедури санації в Україні загалом, а також існування цілих галузей підприємств, що внаслідок військових дій опинились під загрозою, додаткові правові механізми регуляції могли би бути сформовані на основі процедури “cram-down”. Вони дозволили би судам примусово затверджувати план санації попри спротив кредиторів, за наявності низки жорстких умов, зокрема, згоди хоча б одного класу кредиторів, що має право голосу, реалістичності та здійсненності умов плану, відсутності несправедливої дискримінації між класами кредиторів, забезпечення справедливого ставлення до тих класів, які не підтримали план. Доцільним видається і впровадження механізмів посиленого контролю за виконанням такого плану як з боку кредиторів, так і з боку суду. Крім цього, для підвищення ефективності процедур неплатоспроможності релевантним для України є запозичення механізму DIP-фінансування, однак його повноцінне функціонування потребує подальшого розвитку судової практики, фінансового ринку та мінімізації ризиків зловживань у справах про банкрутство. Обґрунтовано доцільність запозичення німецького досвіду, зокрема, у питанні регулювання оплати послуг арбітражних керуючих залежно від вартості маси активів боржника, яка виявляється та управляється ними у ході процедури санації, що сприяло б підвищенню ефективності їхньої роботи. Аргументовано, що корисним є досвід Великої Британії, законодавство якої досить ефективно регулює різні аспекти банкрутства, зокрема, формуючи низку процедур, що можуть бути застосовані для збереження підприємства. Вбачається, що такий варіативний підхід міг би бути запозичений і вітчизняним законодавством, особливо враховуючи події останніх років, коли об’єктивні чинники сприяли збільшенню банкрутств в рази. Аргументовано, що розроблення аналогічних процедур відновлення платоспроможності, зокрема, з полегшеним доступом та іншими особливостями (зменшення фінансових вимог, застосування процедури “cram-down” у випадку добросовісності дій боржника та відсутності ознак неефективного управління тощо) могло б стати корисним напрацюванням, в тому числі, аби збільшити шанс неплатоспроможних підприємств на виживання. Досліджено місце процедури санації у системі відновлювальних процедур, передбачених законодавством про банкрутство. Запропоновано відновлювальні процедури, передбачені законодавством про банкрутство, визначити як судові процедури (санація та реструктуризація боргів фізичної особи) та досудові процедури (превентивна реструктуризація), що застосовуються у передбаченому КУзПБ порядку до фізичних та юридичних осіб, які перебувають у стані неплатоспроможності, з метою відновлення їх платоспроможності, погашення вимог кредиторів та недопущення визнання боржника банкрутом. Досліджено учасників відносин у процедурі санації у справах про банкрутство. Аргументовано поділ учасників процедури санації на обов’язкових та ситуативних. До обов’язкових віднесено, у першу чергу, боржника, кредиторів та керуючого санацією. Також обґрунтовано віднесення до обов’язкових учасників господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. При цьому наголошено, що роль суду, як учасника справи про банкрутство в цілому, так і процедури санації зокрема, суттєво відрізняється від інших учасників, а саме – у нього відсутній інтерес у справі про банкрутство, на відміну від інших обов’язкових учасників, у яких такий інтерес наявний. Наголошено, що природа статусу боржника у справі про банкрутство подвійна: з одного боку, боржник є суб’єктом такої справи, що наділяється як правом ініціювати відповідне провадження щодо себе, так і рядом прав під час застосування до нього процедур банкрутства; з іншого ж боку – боржник виступає свого роду об’єктом у справі про банкрутство, адже саме на нього спрямовуються всі заходи, що застосовуються у межах справи про банкрутство. Наголошено, що керуючий санацією у процедурі банкрутства наділяється як загальними правами та обов’язками, визначеними для арбітражного керуючого у ст. 12 КУзПБ, так і особливими правами та обов’язками, обумовленими специфікою його правового становища у процедурі санації. Фактично, керуючий санацією стає одноособовим керівником боржника та продовжує здійснювати його господарську діяльність з метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення повністю або частково вимог кредиторів. Аргументовано, що керуючий санацією повинен протидіяти зловживанням керівника та посадових осіб боржника, а також виявляти ознаки фіктивного банкрутства. Для виконання цих завдань він може вчиняти дії щодо стягнення заборгованості з осіб, які відповідно до закону або договору несуть з боржником субсидіарну чи солідарну відповідальність, або ж подавати заяви про визнання правочинів (договорів), укладених боржником, недійсними. Відзначено дуальну природу правового статусу господарського суду у процедурі санації: з одного боку, суд виступає як орган, що здійснює правосуддя, з іншого – як суб’єкт судового контролю за процедурою санації. До напрямів судового контролю у процедурі санації віднесено: контроль за дотриманням прав боржника; контроль за дотриманням прав кредиторів; контроль за діяльністю керуючого санацією; контроль за дотриманням публічних інтересів. Наголошено на необхідності захисту та забезпечення у процедурі санації у справі про банкрутство справедливого судового розгляду у розрізі не лише прав безпосередніх учасників такої справи, але і інтересів всього суспільства – оскільки, якщо процедура санації у справі про банкрутство використовується боржником та/або кредиторами не з метою відновлення платоспроможності боржника, а задля переслідування інших, прихованих мотивів – наприклад, використання мораторію в якості «парасольки» від виконання зобов’язань боржника або з метою обману податкових органів тощо, то господарський суд повинен належним чином реагувати на такі дії. Встановлено, що план санації за своєю природою є матеріально-правовим, процесуально-правовим та організаційно-правовим актом, у якому фіксується поетапний шлях виходу боржника зі стану неплатоспроможності з повним чи частковим задоволенням вимог кредиторів. Аргументовано, що умовами введення процедури санації є: наявність волі зборів кредиторів на введення процедури санації; розробка і схвалення кредиторами плану санації боржника; перевірка судом дотримання кредиторами порядку схвалення плану санації. Встановлено, що умови введення процедури санації поєднують у собі два взаємопов’язані елементи: приватноправовий та публічно-правовий. Приватноправовий елемент проявляється насамперед у волі кредиторів, які, оцінюючи фінансовий стан боржника, перспективи відновлення його платоспроможності та доцільність подальшого функціонування, вирішують, чи є сенс у введенні процедури санації. Публічно-правовий елемент полягає у контролі господарського суду, роль якого не зводиться до формального затвердження рішення кредиторів: суд має перевірити не лише те, чи було дотримано порядок схвалення плану санації, чи правильно проведено голосування та чи набрав план необхідну кількість голосів – не менш важливо з’ясувати, чи є запропонований план реальним, чи не має він суто декларативного характеру, чи не зменшує розмір задоволених вимог кредиторів у порівнянні з ліквідаційним сценарієм та чи справді може сприяти відновленню платоспроможності боржника. Встановлено, що внесення змін до плану санації є важливим елементом процедури відновлення платоспроможності боржника, оскільки дозволяє адаптувати заходи фінансового оздоровлення до змін економічної ситуації, фінансового стану підприємства та інтересів кредиторів. Визначено, що процедура внесення змін до плану санації передбачає кілька етапів: аналіз керуючим санацією ефективності виконання чинного плану санації та визначення причин необхідності його коригування; підготовка пропозицій щодо змін, які можуть стосуватися строків виконання зобов’язань, порядку реалізації майна, умов реструктуризації боргів, залучення інвесторів чи зміни джерел фінансування санаційних заходів; розгляд пропозицій комітетом кредиторів; затвердження змін до плану санації господарським судом. Наголошено, що продовження процедури санації можливе виключно за умови належного виконання плану санації, наявності реальних передумов для відновлення платоспроможності боржника та активної процесуальної позиції зборів кредиторів. Невиконання плану санації, відсутність погашення заборгованості перед кредиторами, а також неприйняття зборами кредиторів рішення щодо подальшої процедури банкрутства у визначений законом строк є підставами для переходу до ліквідаційної процедури. Аргументовано, що господарський суд не лише наділений правом, а й зобов’язаний забезпечити ефективність процедур банкрутства та захист прав кредиторів у випадках, коли санація фактично втратила свою відновлювальну функцію. Ключовим критерієм для продовження санації є реальна можливість виконання плану санації та задоволення вимог кредиторів, а не наявність формальних підстав для продовження строків процедури.; The dissertation provides a comprehensive theoretical and legal analysis of the legal regulation of relations arising within the debtor rehabilitation (sanatsiia) procedure in bankruptcy proceedings and solves a scientific problem consisting in the development of new theoretical and legal approaches and scientifically substantiated practical recommendations aimed at improving the legal regulation of relations in the debtor rehabilitation procedure in bankruptcy proceedings. The study examines the theoretical and methodological foundations of legal regulation of relations arising in the rehabilitation procedure within bankruptcy proceedings. The dual nature of rehabilitation is emphasized, as it represents a complex economic and legal mechanism combining both economic and purely legal regulatory instruments, algorithms, and rules. It is noted that, as in bankruptcy proceedings in general, economic and legal elements are closely intertwined in rehabilitation: economic aspects constitute the substantive content of the procedure, while legal regulation serves as its form. If economic measures aimed at restoring the debtor’s solvency are inadequately designed, rehabilitation will prove ineffective. Conversely, if the procedure for introducing and implementing rehabilitation is violated, even the most economically effective rehabilitation measures will be terminated due to non-compliance with legal requirements. Rehabilitation in its broadest sense is proposed to be understood as a set of legal and organizational mechanisms aimed at restoring a debtor’s solvency and fully or partially satisfying creditors’ claims either within bankruptcy proceedings or outside them (preventive restructuring), with the participation of the court and creditors. It is emphasized that the institutional purpose of rehabilitation lies in the collective resolution of an enterprise’s financial difficulties when internal problems exceed or approach the limits of controllability, requiring the debtor’s management or creditors to resort to special legal mechanisms designed by the legislator to both preserve economic potential of the enterprise and fully or partially satisfy creditors’ claims. It is substantiated that the institution of rehabilitation constitutes a special institution of bankruptcy (insolvency) law. The dissertation identifies the following principles of the rehabilitation institution: the principle of economic expediency, under which the measures provided for in the rehabilitation plan must be realistic and capable of being implemented in practice, and the initiation of the rehabilitation procedure must aim at the genuine restoration of the debtor’s solvency rather than formal actions intended to delay the proceedings; the principle of preserving the debtor as an economic entity, under which rehabilitation is a court-supervised procedure that shifts the emphasis towards restoring the debtor’s solvency and aims at preserving it as a business entity; and the principle of planning, under which the procedure is not carried out in a chaotic manner but in accordance with an agreed and approved rehabilitation plan. Based on an analysis of the legal regulation of reorganization relations in the United States, it is argued that expanding the debtor’s rights while undergoing the rehabilitation procedure, as practiced in the United States, would contribute to preserving the economic potential of enterprises. Given the limited popularity of rehabilitation procedures in Ukraine and the difficulties faced by numerous industries due to military actions, additional legal regulatory mechanisms similar to the “cram-down” procedure could be introduced, enabling courts to approve rehabilitation plans, despite creditor opposition, under strict conditions, including the approval of the plan by at least one class of voting creditors, the feasibility and viability of the proposed plan, the absence of unfair discrimination among creditor classes, and the assurance of fair and equitable treatment of those classes that voted against the plan. It would also be advisable to introduce enhanced mechanisms for monitoring the implementation of the plan by both the creditors and the court. Moreover, in order to enhance the efficiency of bankruptcy procedures, the adoption of the DIP financing mechanism is relevant for Ukraine; however, its full-scale functioning requires further development of judicial practice, the financial market, and the minimization of the risks of abuse in bankruptcy proceedings. The expediency of adopting certain elements of German experience is also substantiated, regarding the regulation of remuneration for insolvency practitioners based on the value of the debtor’s asset estate identified and managed by them during the rehabilitation procedure, which would contribute to improving the efficiency of their work. The study also highlights the valuable experience of the United Kingdom, whose insolvency legislation effectively provides multiple procedures for preserving enterprises. Such a flexible approach could be adopted by Ukrainian legislation, particularly in light of the significant increase in bankruptcies caused by recent objective circumstances. It is argued that the development of analogous solvency restoration procedures, in particular those with facilitated access and other specific features (such as reduced financial requirements, the application of a “cram-down” mechanism in cases of the debtor’s good faith conduct and the absence of indications of inefficient management, etc.), could constitute a useful development, including as a means of increasing the chances of survival of insolvent enterprises. The place of rehabilitation within the system of recovery procedures provided by bankruptcy legislation is examined. The study proposes classifying recovery procedures into judicial procedures (rehabilitation and debt restructuring of individuals) and pre-trial procedures (preventive restructuring), applied in accordance with the Code of Ukraine on Bankruptcy Procedures to individuals and legal entities experiencing insolvency, with the aim of restoring solvency, satisfying creditors’ claims, and preventing the declaration of bankruptcy. The participants in the relations arising within the rehabilitation procedure in bankruptcy cases have been examined. A distinction is proposed between mandatory and situational participants. The mandatory participants primarily include the debtor, creditors, and the rehabilitation manager. The commercial court hearing the bankruptcy case is also substantiated as a mandatory participant. At the same time, it is emphasized that the role of the court, both in bankruptcy proceedings as a whole and in the rehabilitation procedure in particular, differs substantially from that of other participants, namely in that the court lacks any interest in the case, unlike other mandatory participants who possess such an interest. It is further emphasized that the nature of the debtor’s legal status in bankruptcy proceedings is dual: on the one hand, the debtor is a subject of such proceedings, vested both with the right to initiate the corresponding proceedings against itself as well as a range of rights during the application of bankruptcy procedures; on the other hand, the debtor functions, in a sense, as an object of bankruptcy proceedings, as all measures applied within the proceedings are directed towards it. It is emphasized that the rehabilitation manager in bankruptcy proceedings is vested with both the general rights and duties established for an insolvency practitioner under Article 12 of the Code of Ukraine on Bankruptcy Procedures and the special rights and duties arising from the specific nature of the manager’s legal status in the rehabilitation procedure. In practice, the rehabilitation manager assumes the role of the debtor’s sole executive and continues to conduct the debtor’s business activities with the objective of restoring the debtor’s solvency and fully or partially satisfying creditors’ claims. It is argued that the rehabilitation manager should prevent abuses by the debtor's director and other officers, as well as identify indications of fraudulent bankruptcy. To fulfil these functions, the rehabilitation manager may take measures to recover debts from persons who, under the law or a contract, bear subsidiary or joint and several liability together with the debtor, or file applications seeking the invalidation of transactions (contracts) concluded by the debtor. The dual nature of the commercial court’s legal status within rehabilitation proceedings is highlighted. On the one hand, the court acts as a body administering justice; on the other, it serves as an entity exercising judicial supervision over the rehabilitation procedure. The principal areas of judicial supervision in the rehabilitation procedure are identified as: supervision over the protection of the debtor's rights; supervision over the protection of creditors' rights; supervision over the activities of the rehabilitation manager; and supervision over the protection of the public interest. It has been emphasized that, in restructuring proceedings within bankruptcy cases, it is necessary to safeguard and ensure a fair trial not only with respect to the rights of the direct participants in such proceedings, but also with due regard to the interests of society as a whole. This is because, where the rehabilitation procedure is used by the debtor and/or creditors not for the purpose of restoring the debtor's solvency but rather to pursue other concealed objectives, such as using the moratorium as a “shield” against the performance of the debtor's obligations or to mislead the tax authorities, the commercial court should respond appropriately to such conduct. The study establishes that the rehabilitation plan constitutes a substantive legal act, a procedural legal act, and an organizational legal act that outlines a step-by-step roadmap for overcoming insolvency with full or partial satisfaction of creditors’ claims. The conditions for introducing rehabilitation are identified as: the will of the creditors’ meeting to initiate rehabilitation, the preparation and approval of a rehabilitation plan, and judicial verification of compliance with approval procedures. These conditions combine private-law and public-law elements. The private-law element is primarily reflected in the creditors' autonomy to decide, after assessing the debtor's financial position, the prospects for restoring its solvency, and the feasibility of its continued operation, whether the rehabilitation procedure should be commenced. The public-law element is manifested in the supervisory role of the commercial court, whose function extends beyond the mere formal approval of the creditors' decision. The court must verify not only whether the procedure for approving the rehabilitation plan has been complied with, whether the voting has been properly conducted, and whether the plan has received the requisite majority of votes, but also whether the proposed plan is realistic rather than merely declaratory, whether it does not provide for a lower level of satisfaction of creditors' claims than would be achieved in liquidation, and whether it is genuinely capable of restoring the debtor's solvency. It is further established that amendments to the rehabilitation plan constitute an important element of the debtor's solvency restoration procedure, as they make it possible to adapt rehabilitation measures to changes in economic conditions, the debtor's financial position, and the interests of creditors. It is determined that the procedure for amending the rehabilitation plan comprises several stages: an assessment by the rehabilitation manager of the effectiveness of the implementation of the existing rehabilitation plan and identification of the reasons necessitating its amendment; preparation of proposed amendments, which may relate to the time limits for the performance of obligations, the procedure for the disposal of assets, the terms of debt restructuring, the involvement of investors, or changes to the sources of financing for rehabilitation measures; consideration of the proposed amendments by the creditors' committee; and approval of the amendments to the rehabilitation plan by the commercial court. It is emphasized that the continuation of the rehabilitation procedure is possible only where the rehabilitation plan is being duly implemented, there are genuine prospects for restoring the debtor's solvency, and the creditors' meeting maintains an active procedural position. Failure to implement the rehabilitation plan, failure to satisfy creditors' claims, as well as the failure of the creditors' meeting to adopt, within the statutory time limit, a decision on the subsequent bankruptcy procedure constitute grounds for commencing the liquidation procedure. It is argued that the commercial court is not only entitled but also obliged to ensure the effectiveness of bankruptcy procedures and the protection of creditors’ rights in cases where rehabilitation has effectively lost its restorative function. The key criterion for the continuation of rehabilitation is the real possibility of implementing the rehabilitation plan and satisfying creditors’ claims, rather than the existence of formal grounds for extending the procedural time limits. 2026-07-23T00:00:00Z