Кваліфіковані наукові праціhttps://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/1542026-07-26T08:50:21Z2026-07-26T08:50:21ZПравове забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринкуФільварочний, Денис ВіталійовичFilvarochnyi, Denyshttps://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/12972026-07-23T20:08:48Z2026-07-23T00:00:00ZПравове забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку
Фільварочний, Денис Віталійович; Filvarochnyi, Denys
Дисертаційне дослідження є кваліфікаційною науковою роботою, в якій вперше всебічно досліджуються теоретичні та практичні аспекти правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку. Дисертаційна робота складається з трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, у яких послідовно розглядаються загальні теоретичні принципи добросовісної конкуренції та особливості її правового регулювання в аграрному секторі, визначається правова природа організованого аграрного ринку як середовища для реалізації конкурентних відносин. Проаналізовано механізми запобігання недобросовісній торговельній практиці, а також досліджено європейський досвід правового забезпечення справедливих конкурентних умов. Дослідження завершується обґрунтуванням напрямків удосконалення національного законодавства для забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку України в контексті європейської інтеграції.
Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю забезпечення належного функціонування організованого аграрного ринку на принципах чесної конкуренції, що є важливою передумовою продовольчої безпеки держави та сталого розвитку аграрного сектору економіки. У контексті інтеграції України до європейського правового простору, гармонізація національного законодавства з правом Європейського Союзу має особливе значення для запобігання недобросовісній торговельній практиці та захисту учасників аграрного ринку.
Розділ 1 «Загальна характеристика правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» складається із трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Генезис правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» досліджено формування та розвиток правових засад регулювання конкурентних відносин в аграрному секторі. Проаналізовано еволюцію національного та міжнародного законодавства, що визначає правила конкуренції на аграрних ринках, та встановлено основні етапи формування механізмів запобігання недобросовісній конкурентній практиці. Обґрунтовано, що сучасна модель правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрного ринку формується під впливом європейських стандартів регулювання ринкових відносин, спрямованих на забезпечення справедливих умов торгівлі та захист економічно слабших учасників ринку. Підрозділ 1.2. «Правова природа добросовісної конкуренції у відносинах на організованому аграрному ринку» здійснено дослідження добросовісної конкуренції на організованому аграрного ринку крізь призму загальнотеоретичних підходів до розуміння категорії добросовісної конкуренції. На основі аналізу законодавства, наукових доктрин та правозастосовної практики було виявлено її сутність як стандарту законної, чесної та етичної поведінки учасників ринку. Обґрунтовано, що досягнення конкурентних переваг має здійснюватися виключно законними засобами без введення споживачів в оману, неналежного використання ділової репутації конкурентів або створення перешкод їхній діяльності. Встановлено, що добросовісна конкуренція має превентивний характер, а для організованого аграрного ринку є необхідною умовою забезпечення стабільності торгівлі, справедливого ціноутворення та довіри до ринкової інфраструктури. Підрозділом 1.3. «Характеристика організованого аграрного ринку як сфери реалізації добросовісної конкуренції» розкрито сутність організованого аграрного ринку як особливого сегмента ринкових відносин, в рамках якого забезпечується реалізація принципів добросовісної конкуренції, прозорості та рівності учасників. Обґрунтовано, що належне правове регулювання організованого аграрного ринку є необхідною передумовою формування справедливого конкурентного середовища та ефективного функціонування аграрного сектору економіки.
Розділ 2. «Зміст правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» містить три підрозділу. У підрозділі 2.1. «Правовий статус суб’єктів організованого аграрного ринку» було визначено, що доцільно поділяти суб’єктів організованого аграрного ринку на прямих учасників, які здійснюють виробництво та обіг сільськогосподарської продукції, та непрямих учасників, які забезпечують регулювання та контроль ринку. Серед прямих учасників виділяються професійні учасники (біржі, брокери, оператори торгових майданчиків) та непрофесійні учасники (виробники, продавці та покупці сільськогосподарської продукції). Також запропоновано класифікацію суб’єктів організованого аграрного ринку залежно від сфери їхньої діяльності та типу ринку. Підрозділ 2.2. «Інституційно-організаційне забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» досліджено систему органів публічної влади, діяльність яких спрямована на формування та підтримку добросовісного конкурентного середовища. Проаналізовано повноваження суб’єктів державного регулювання, контролю та нагляду за дотриманням конкурентного законодавства на організованому аграрному ринку. Встановлено, що організаційне забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку здійснюється через процедури допуску товарів до торгівлі, стандартизацію вимог до продукції, ведення відповідних реєстрів та забезпечення прозорості торговельних операцій. Обґрунтовано, що поєднання державного регулювання та саморегулювання сприяє формуванню справедливого конкурентного середовища та ефективному функціонуванню організованого сільськогосподарського ринку. У підрозділі 2.3. «Засоби правового забезпечення добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» розглянуто систему правових інструментів, спрямованих на створення та підтримку добросовісного конкурентного середовища. Обґрунтовано, що оптимізація адміністративних процедур та зменшення регуляторного навантаження сприяють розширенню доступу суб’єктів господарювання до аграрного ринку та підвищенню їхньої конкурентоспроможності. Водночас наголошується на необхідності дотримання балансу між спрощенням регулювання та забезпеченням належного контролю за якістю сільськогосподарською продукції, прозорістю ринкових відносин та запобіганням проявам недобросовісної конкуренції.
Розділ 3 «Особливості та вдосконалення правового забезпечення добросовісної конкуренції на окремих сегментах організованого аграрного ринку» складається з трьох підрозділів та присвячено визначенню специфіки правового регулювання конкурентних відносин у різних сегментах організованого аграрного ринку, виявленню проблемних аспектів їх функціонування, обґрунтуванню напрямків удосконалення національного законодавства з урахуванням європейських стандартів. Підрозділ 3.1. «Правове забезпечення добросовісної конкуренції у сфері біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією» розкриває особливості правового регулювання біржового сегмента організованого аграрного ринку. Встановлено, що законодавство про товарні біржі не містить прямого визначення добросовісної конкуренції, проте її зміст опосередковано відображається через систему імперативних та організаційно-правових вимог до біржової діяльності. Обґрунтовано, що добросовісна конкуренція у сфері біржової торгівлі – це стан організованого ринкового середовища, який забезпечується принципами рівного доступу учасників, прозорості інформації, стандартизації торговельних процедур, ринкового ціноутворення та ефективного біржового контролю. У підрозділі 3.2. «Добросовісна конкуренція як засада функціонування електронних торгових систем товарних бірж на організованому аграрному ринку» досліджено правову природу та особливості функціонування електронних торгових систем у сфері продажу сільськогосподарської продукції. Визначено, що електронна торгова система – це сукупність програмних, технічних, інформаційних та організаційних засобів цифрової платформи, що забезпечує взаємодію учасників ринку, проведення торгових процедур, укладання угод та фіксацію результатів транзакцій у цифровому середовищі. Обґрунтовано, що добросовісна конкуренція в таких системах є базовим принципом їх функціонування та забезпечується через рівність учасників, прозорість електронних процедур, недискримінацію. Підрозділ 3.3. «Напрями вдосконалення правового регулювання добросовісної конкуренції на організованому аграрному ринку» виявлено проблеми сучасного нормативно-правового забезпечення конкурентних відносин в аграрному секторі економіки держави. Обґрунтовано необхідність гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами у сфері запобігання недобросовісній торговельній практиці, зміцнення інституційної спроможності органів контролю та підвищення ефективності механізмів ринкового нагляду. Запропоновано напрямки вдосконалення правового регулювання, спрямовані на забезпечення прозорості ринку, рівного доступу його учасників та зміцнення принципів добросовісної конкуренції.; The dissertation research is a qualifying scientific practice, which comprehensively investigates the theoretical and practical aspects of legal support for fair competition in the organized agricultural market.
The work consists of three sections, divided into nine subsections, which consider the general theoretical principles of fair competition, the features of its legal regulation in the agricultural sector, and also determine the legal nature of the organized agricultural market as an environment for the implementation of competitive relations.
Special attention is paid to the analysis of mechanisms for preventing unfair trade practices and the study of European experience in legal support for fair competitive conditions. The study concludes with a justification of the directions for improving national legislation to ensure fair competition in the organized European agricultural market of Ukraine in the context of integration.
The relevance of the research topic is due to ensuring the proper functioning of the organized agricultural market on the principles of fair competition, which is an important prerequisite for the food security of the state and the sustainable development of the agricultural sector of the economy.
In the context of Ukraine's integration into the legal space, the harmonization of national legislation with European Union law, aimed at preventing unfair trade practices and protecting the legal and legitimate interests of agricultural market participants, is of particular importance.
Section 1 “General characteristics of legal support for fair competition in the organized agricultural market” consists of three subsections.
In subsection 1.1. “Genesis of legal support for fair competition in the organized agricultural market”, the formation and development of legal principles for regulating competitive relations in the agricultural sector is investigated. The evolution of national and international legislation that defines the rules of competition in agricultural markets is analyzed, and the main stages of the formation of mechanisms for preventing unfair competitive practices are established. It is substantiated that the modern model of legal support for fair competition in the organized agricultural market is formed under the influence of European standards for regulating market relations, aimed at ensuring fair trading conditions and protecting economically weaker market participants.
In subsection 1.2. “Legal nature of fair competition in relations in the organized agricultural market”, fair competition in the organized agricultural market is investigated through the prism of general theoretical approaches to understanding this legal category. Based on the analysis of legislation, scientific doctrines and law enforcement practice, its essence as a standard of lawful, honest and ethical behavior of market participants has been revealed. It is substantiated that the achievement of competitive advantages should be carried out exclusively by legal means, without misleading consumers, improper use of competitors' business reputation or creating obstacles to their economic activities. It is established that fair competition is preventive in nature, and for an organized agricultural market it is a necessary condition for ensuring the stability of trade, fair pricing and trust in the market infrastructure.
In subsection 1.3. "Characteristics of the organized agricultural market as a sphere of implementation of fair competition" the essence of the organized agricultural market as a special segment of market relations, within which the implementation of the principles of fair competition, transparency and equality of participants is ensured, is revealed. It is substantiated that proper legal regulation of the organized agricultural market is a necessary prerequisite for the formation of a fair competitive environment and the effective functioning of the agricultural sector of the economy.
Section 2 “Content of legal support for fair competition in the organized agricultural market” contains three subsections.
In subsection 2.1. “Legal status of subjects of the organized agricultural market” it is determined that it is advisable to divide subjects of the organized agricultural market into direct participants who carry out the production and circulation of agricultural products, and indirect participants who ensure market regulation and control. Among direct participants, professional participants are distinguished, which include exchanges, brokers, operators of trading platforms, and non-professional participants - producers, sellers and buyers of agricultural products. A classification of subjects of the organized agricultural market is also proposed depending on the scope of their activity and the type of market.
In subsection 2.2. “Institutional and organizational support for fair competition in the organized agricultural market” the system of public authorities whose activities are aimed at forming and supporting a fair competitive environment is studied. The powers of subjects of state regulation, control and supervision of compliance with competition legislation in the organized agricultural market are analyzed. It is established that the organizational support of fair competition in the organized agricultural market is carried out through the procedures for admitting goods to trade, standardizing product requirements, maintaining relevant registers and ensuring transparency of trade transactions. It is substantiated that the combination of state regulation and self-regulation contributes to the formation of a fair competitive environment and the effective functioning of the organized agricultural market. In subsection 2.3 "Means of legal support of fair competition in the organized agricultural market", a system of legal instruments aimed at creating and supporting a fair competitive environment is considered. It is substantiated that the optimization of administrative procedures and reduction of the regulatory burden contribute to expanding the access of business entities to the organized agricultural market and increasing their competitiveness. At the same time, the need to maintain a balance between simplifying regulation and ensuring proper control over the quality of agricultural products, transparency of market relations, and prevention of unfair competition was emphasized.
Section 3 “Features and improvement of legal support for fair competition in individual segments of the organized agricultural market” consists of three subsections and is devoted to determining the specifics of legal regulation of competitive relations in various segments of the organized agricultural market, identifying problematic aspects of their functioning and substantiating directions for improving national legislation taking into account European standards.
Section 3.1. “Legal support for fair competition in the sphere of exchange trading in agricultural products” reveals the features of legal regulation of the exchange segment of the organized agricultural market. It has been established that the legislation on commodity exchanges does not contain a direct definition of fair competition, but its content is indirectly reflected through a system of imperative and organizational and legal requirements for exchange activities. It is substantiated that fair competition in the field of exchange trading is a state of an organized market environment, which is ensured by the principles of equal access of participants, transparency of information, standardization of trading procedures, market pricing and effective exchange control.
In subsection 3.2. “Fair competition as a basis for the functioning of electronic trading systems of commodity exchanges in the organized agricultural market”, the legal nature and features of the functioning of electronic trading systems in the field of agricultural products sales are investigated. It is determined that an electronic trading system is a set of software, technical, information and organizational means of a digital platform that ensures the interaction of market participants, the conduct of trading procedures, the conclusion of agreements and the recording of transaction results in a digital environment. It is substantiated that fair competition in such systems is the basic principle of their functioning and is ensured through equality of participants, transparency of electronic procedures and non-discriminatory access to trading.
In subsection 3.3. "Directions for improving the legal regulation of fair competition in the organized agricultural market", the problems of modern regulatory and legal support for competitive relations in the agricultural sector of the state economy are identified. The need to harmonize national legislation with European standards in the field of preventing unfair trade practices, strengthening the institutional capacity of control bodies and increasing the efficiency of market supervision mechanisms is substantiated. Directions for improving legal regulation are proposed, aimed at ensuring market transparency, equal access for its participants and strengthening the principles of fair competition.
2026-07-23T00:00:00ZАдміністративно-правове забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управлінняКостюк, Дмитро ІгоровичKostiuk, Dmytrohttps://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/12962026-07-23T19:57:15Z2026-07-23T00:00:00ZАдміністративно-правове забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління
Костюк, Дмитро Ігорович; Kostiuk, Dmytro
Дисертацію присвячено комплексному дослідженню адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління.
В першому розділі «Загальна характеристика адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних у сфері публічного управління» досліджено концептуальні основи захисту персональних даних як об’єкта адміністративно-правової охорони, розкрито вплив цифровізації на трансформацію правовідносин у цій сфері та визначено механізми впливу міжнародних стандартів на національне адміністративне законодавство.
Обґрунтовано, що персональні дані є специфічним об’єктом адміністративно-правової охорони, відмінним від об’єктів конституційно-правового і цивільно-правового регулювання. Проаналізовано основні наукові підходи до визначення персональних даних і встановлено, що жоден із них не враховує повною мірою специфіки обробки даних у сфері публічного управління. Доведено, що саме адміністративне право здатне забезпечити необхідні виміри охорони – нормативний, інституційний та юрисдикційний. Право на захист персональних даних охарактеризовано як самостійне публічне суб’єктивне право з власною структурою правомочностей. Запропоновано авторське визначення персональних даних у контексті публічного управління, яке враховує специфіку суб’єктів обробки, правову підставу та дуальну мету реалізації публічно-владних повноважень і забезпечення прав особи, а також відображає реальність обробки через цифрові технології та інтегровані інформаційні системи.
Цифровізація публічного управління розглянута як чинник якісної трансформації правовідносин у сфері захисту персональних даних, що охоплює зміну суб’єктного складу правовідносин, природи їх об’єкта, змісту прав і обов’язків сторін та характеру правового зв’язку між державою і громадянином. Виявлено два принципово нові типи правовідносин: відносини між суб’єктом даних і алгоритмом як суб’єктом автоматизованого управлінського рішення та відносини в умовах структурної інформаційної асиметрії, за якої держава акумулює комплексний цифровий профіль громадянина незалежно від його активних звернень. Аналіз функціонування платформи «Дія», системи «Трембіта» та реєстру «Оберіг» підтвердив реальність виявлених ризиків і необхідність їх адміністративно-правового врегулювання.
Досліджено архітектуру міжнародних та наднаціональних стандартів захисту персональних даних, що охоплює Конвенцію 108+ як інструмент міжнародного права та акти вторинного права ЄС – GDPR, Директиву 2016/680, Data Governance Act і EU AI Act – як взаємопов’язані інструменти. Обґрунтовано класифікацію нормативного, адаптаційного, юрисдикційного та орієнтувального механізмів їхнього впливу на національне адміністративне законодавство, кожен із яких має відмінну юридичну природу і порядок реалізації. Проаналізовано практику ЄСПЛ у справах про порушення права на приватність публічними органами і встановлено, що сформульовані у ній принципи є обов’язковими для органів публічного управління України незалежно від їх закріплення у національному законодавстві. Виявлено системний характер прогалин імплементації міжнародних стандартів і обґрунтовано необхідність комплексного реформування адміністративного законодавства у цій сфері.
У другому розділі «Зміст адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління» досліджено нормативно-правову основу, суб’єктний склад та процедурні елементи механізму захисту персональних даних у сфері цифрового публічного управління.
Охарактеризовано нормативно-правове регулювання захисту персональних даних у сфері цифрового публічного управління і встановлено його структурний дисбаланс між стрімким розвитком законодавства про цифрові публічні послуги та реєстри і хронічним відставанням спеціального законодавства про захист персональних даних. Закони про електронні публічні послуги, публічні електронні реєстри, електронну ідентифікацію та електронні комунікації формують розгалужену нормативну рамку цифрового публічного управління, проте жоден із них не містить комплексного регулювання захисту персональних даних, обмежуючись бланкетними нормами до Закону № 2297-VI. Виявлені прогалини мають системний характер і охоплюють відсутність правового визначення статусу оператора цифрових платформ як контролера персональних даних, відсутність вимог до оцінки впливу на захист даних при впровадженні нових цифрових сервісів та відсутність механізму прозорості алгоритмічних рішень.
Досліджено систему суб’єктів забезпечення захисту персональних даних у сфері публічного управління та проведено їх класифікацію за функціональним критерієм з урахуванням специфіки цифрового публічного управління. Виявлено системну прогалину у розподілі відповідальності між суб’єктами в умовах платформної моделі надання публічних послуг, яка полякає у тому, що чинне законодавство не визначає, хто і в якому обсязі несе відповідальність за захист персональних даних у ситуаціях множинності суб’єктів обробки. Обґрунтовано, що ключовою інституційною прогалиною є відсутність спеціалізованого незалежного наглядового органу, а чинна модель покладення відповідних функцій на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не забезпечує необхідного рівня спеціалізації та операційної спроможності для ефективного нагляду за обробкою персональних даних у масштабах цифрового публічного управління.
Розкрито зміст адміністративних процедур обробки персональних даних у системах цифрового публічного управління і встановлено їхню якісну відмінність від традиційних адміністративних процедур. Ключовими ознаками цих процедур є автоматизований характер обробки без безпосередньої участі посадової особи, множинність суб’єктів у рамках однієї процедури та динамічне розширення обсягу даних внаслідок міжреєстрової взаємодії. Визначено, що правове регулювання таких процедур має ґрунтуватись на вимогах прозорості алгоритмічних рішень, підзвітності всіх суб’єктів обробки та реальної доступності механізмів захисту прав суб’єктів персональних даних відповідно до стандартів GDPR і практики ЄСПЛ.
У третьому розділі «Удосконалення адміністративно-правового забезпечення захисту персональних даних в умовах цифровізації публічного управління» досліджено практичні проблеми правозастосування у сфері захисту персональних даних, виявлено системні правові прогалини у регулюванні електронних публічних послуг та визначено механізми і пріоритети гармонізації українського законодавства із правом Європейського Союзу.
Проаналізовано стан правозастосування у сфері адміністративної відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних і встановлено феномен «мертвої норми», який полягає у тому, що за наявності тисяч звернень суб’єктів персональних даних реальне притягнення до відповідальності є поодиноким. Системними причинами цього визначено вузький суб’єктний склад відповідальності, що виключає юридичних осіб, невідповідність розміру санкцій масштабу порушень та процедурну обтяженість провадження. Обґрунтовано пропозиції щодо реформування системи адміністративної відповідальності за моделлю дворівневої структури GDPR з диференціацією санкцій залежно від тяжкості порушення та одночасним запровадженням спрощеного провадження і спеціального порядку збирання цифрових доказів.
Охарактеризовано правовий режим захисту персональних даних у системах електронних публічних послуг і встановлено, що проблеми платформи «Дія», системи «Трембіта» та реєстру «Оберіг» мають спільну системну причину – відсутність превентивних правових інструментів на етапі проектування та запуску публічних цифрових сервісів. Обґрунтовано пропозиції щодо законодавчого закріплення обов’язкових вимог privacy by design і проведення оцінки впливу на захист персональних даних як передумов введення в експлуатацію нових державних інформаційних систем, а також щодо доповнення законопроєкту № 8153 нормою про спільне контролерство із солідарною відповідальністю суб’єктів перед суб’єктами персональних даних.
Визначено пріоритети та механізми гармонізації адміністративного законодавства України у сфері захисту персональних даних із правом ЄС і доведено її багатовимірний характер, що виходить за межі імплементації GDPR і охоплює Директиву 2016/680 у правоохоронній сфері та EU AI Act у частині систем штучного інтелекту у публічному секторі. Обґрунтовано пріоритетну послідовність законодавчих та інституційних змін і сформульовано три взаємопов’язані критерії оцінки досягнутого рівня відповідності (нормативний, інституційний та практичний), сукупне виконання яких свідчить про реальну гармонізацію в умовах цифровізації публічного управління.; The dissertation is dedicated to a comprehensive study of the administrative and legal protection of personal data in the context of digitalization of public administration.
The first chapter «General characteristics of administrative and legal provision for the protection of personal data in the field of public administration» examines the conceptual foundations of personal data protection as an object of administrative and legal protection, reveals the impact of digitalization on the transformation of legal relations in this field, and identifies the mechanisms of influence of international standards on national administrative legislation.
It is substantiated that personal data constitutes a specific object of administrative and legal protection, distinct from the objects of constitutional and civil law regulation. The main scientific approaches to the definition of personal data have been analyzed and it has been established that none of them fully accounts for the specifics of data processing in the sphere of public administration. It is proven that administrative law is capable of ensuring the necessary dimensions of protection – normative, institutional and jurisdictional. The right to personal data protection is characterized as an independent public subjective right with its own structure of legal powers. An authorial definition of personal data in the context of public administration is proposed, which takes into account the specifics of processing subjects, the legal basis and the dual purpose of exercising public authority and ensuring the rights and legitimate interests of individuals, and also reflects the reality of processing through digital technologies and integrated information systems.
Digitalization of public administration is examined as a factor of qualitative transformation of legal relations in the field of personal data protection, encompassing changes in the subject composition of legal relations, the nature of their object, the content of the rights and obligations of the parties, and the nature of the legal connection between the state and the citizen. Two fundamentally new types of legal relations have been identified: relations between a data subject and an algorithm as the subject of an automated management decision, and relations under conditions of structural information asymmetry, whereby the state accumulates a comprehensive digital profile of a citizen regardless of their active requests. Analysis of the functioning of the Diia platform, the Trembita system and the Oberih register confirmed the reality of the identified risks and the need for their administrative and legal regulation.
The architecture of international and national personal data protection standards is examined, encompassing Convention 108+ as an instrument of international law and acts of secondary EU law – GDPR, Directive 2016/680, Data Governance Act and EU AI Act – as interrelated instruments. A classification of normative, adaptive, jurisdictional and orientational mechanisms of their influence on national administrative legislation has been substantiated, each having a distinct legal nature and order of implementation. The case law of the ECtHR in cases concerning violations of the right to privacy by public authorities has been analyzed, and it has been established that the principles formulated therein are binding on Ukrainian public administration bodies regardless of their entrenchment in national legislation. The systemic nature of the gaps in the implementation of international standards has been identified and the need for comprehensive reform of administrative legislation in this field has been substantiated.
The second chapter «The content of administrative and legal provision for personal data protection in the context of public administration digitalization» examines the regulatory framework, subject composition and procedural elements of the personal data protection mechanism in the sphere of digital public administration.
The regulatory framework for personal data protection in the sphere of digital public administration has been characterized and its structural imbalance identified between the rapid development of legislation on digital public services and registers and the chronic lag of special legislation on personal data protection. The laws on electronic public services, public electronic registers, electronic identification and electronic communications form an extensive regulatory framework for digital public administration, however none of them contains comprehensive regulation of personal data protection, being limited to referral provisions to Law No. 2297-VI. The identified gaps are systemic in nature and encompass the absence of a legal definition of the status of digital platform operators as personal data controllers, the absence of requirements for data protection impact assessment when introducing new digital services, and the absence of a mechanism for transparency of algorithmic decisions.
The system of subjects responsible for ensuring personal data protection in the sphere of public administration has been studied and classified according to a functional criterion taking into account the specifics of digital public administration. A systemic gap has been identified in the distribution of responsibility between subjects under the platform model of public service delivery, consisting in the fact that current legislation does not determine who and to what extent bears responsibility for personal data protection in situations of multiple processing subjects. It is substantiated that the key institutional gap is the absence of a specialized independent supervisory authority, while the current model of assigning relevant functions to the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights does not ensure the necessary level of specialization and operational capacity for effective supervision of personal data processing at the scale of digital public administration.
The content of administrative procedures for personal data processing in digital public administration systems has been revealed and their qualitative distinction from traditional administrative procedures established. The key characteristics of these procedures are the automated nature of processing without the direct participation of an official, the multiplicity of subjects within a single procedure, and the dynamic expansion of data volume as a result of inter-register interaction. It has been determined that the legal regulation of such procedures must be based on requirements of transparency of algorithmic decisions, accountability of all processing subjects and real accessibility of mechanisms for protecting the rights of personal data subjects in accordance with GDPR standards and ECtHR case law.
The third chapter «Improvement of administrative and legal provision for personal data protection in the context of public administration digitalization» examines the practical problems of law enforcement in the field of personal data protection, identifies systemic legal gaps in the regulation of electronic public services, and determines the mechanisms and priorities for harmonization of Ukrainian legislation with the law of the European Union.
The state of law enforcement in the field of administrative liability for violations of personal data protection legislation has been analyzed and the phenomenon of a "dead norm" established, consisting in the fact that despite thousands of appeals from personal data subjects, actual prosecution remains isolated. The systemic causes thereof have been identified as the narrow subject composition of liability, which excludes legal entities, the discrepancy between the size of sanctions and the scale of violations, and the procedural burden of proceedings. Proposals have been substantiated for reforming the system of administrative liability based on the model of the two-tier structure of GDPR with differentiation of sanctions depending on the severity of the violation and the simultaneous introduction of simplified proceedings and a special procedure for collecting digital evidence.
The legal regime of personal data protection in electronic public service systems has been characterized and it has been established that the problems of the Diia platform, the Trembita system and the Oberih register share a common systemic cause – the absence of preventive legal instruments at the stage of design and launch of public digital services. Proposals have been substantiated for the legislative entrenchment of mandatory requirements for privacy by design and the conduct of data protection impact assessments as prerequisites for the commissioning of new state information systems, as well as for supplementing Draft Law No. 8153 with a provision on joint controllership with joint and several liability of subjects before personal data subjects.
The priorities and mechanisms for harmonization of Ukrainian administrative legislation in the field of personal data protection with EU law have been determined and its multidimensional nature proven, extending beyond the implementation of GDPR to encompass Directive 2016/680 in the law enforcement sphere and the EU AI Act with regard to artificial intelligence systems in the public sector. A priority sequence of legislative and institutional changes has been substantiated and three interrelated criteria for assessing the achieved level of compliance formulated — normative, institutional and practical — the cumulative fulfilment of which indicates genuine harmonization in the context of digitalization of public administration.
2026-07-23T00:00:00ZПравове забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутствоЦиганович, Олександр ВіталійовичTsyhanovych, Oleksandrhttps://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/12952026-07-23T09:21:12Z2026-07-23T00:00:00ZПравове забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство
Циганович, Олександр Віталійович; Tsyhanovych, Oleksandr
У дисертації здійснено комплексний теоретико-правовий аналіз правового забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство та розв’язано наукове завдання, яке полягає у формулюванні нових теоретико-правових підходів та напрацювання науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо вдосконалення правового забезпечення відносин у процедурі санації боржника у справах про банкрутство.
У роботі досліджено теоретико-методологічні засади правового забезпечення відносин у процедурі санації у справах про банкрутство. Відзначено дуальність санації, як процедури, що є комплексним економіко-правовим механізмом, який поєднує як економічні, так і суто правові інструменти регулювання, алгоритми та правила. Наголошено, що у санації, так само як і у банкрутстві загалом, тісно переплітаються економічні та правові елементи – адже економічні аспекти цієї процедури є, по суті, її змістом, а правове регулювання – формою. Якщо невдало передбачити економічні заходи з відновлення платоспроможності боржника, то санація виявиться неефективною, якщо ж порушити процедуру введення та реалізації процедури санації – то якою ефективною вона б не могла бути за змістом, порушення правової форми матиме наслідком припинення такої процедури.
Санацію у найширшому розумінні запропоновано розглядати як сукупність правових та організаційних механізмів, що мають на меті відновлення платоспроможності боржника та повне або часткове задоволення вимог кредиторів у межах справи про банкрутство або без такого (превентивна реструктуризація), за участі суду та кредиторів. Наголошено, що інституційний сенс санації полягає саме в «колективному» вирішенні проблем підприємства, коли «внутрішні» негаразди переходять межу контрольованості або наближаються до неї, внаслідок чого керівництво боржника або ж кредитори стають вимушеними вдаватись до спеціальних юридичних механізмів, що передбачені законодавцем саме з метою як збереження економічного потенціалу підприємства, так і повного або часткового задоволення кредиторських вимог. Обґрунтовано, що інститут санації є спеціальним інститутом права банкрутства (неплатоспроможності).
Запропоновано виділяти такі принципи інституту санації, як: принцип економічної доцільності – заходи, передбачені планом санації, повинні бути реальними і такими, які можна виконати під час їх практичного застосування, а введення процедури санації повинно мати на меті реальне відновлення платоспроможності боржника, а не формальні дії, спрямовані на затягування справи; принцип збереження боржника як господарюючого суб’єкта – санація є судовою процедурою, у якій акцент зміщено в бік відновлення платоспроможності боржника та яка має на меті збереження його як суб’єкта господарювання; принцип плановості – процедура відбувається не хаотично, а відповідно до погодженого та затвердженого плану санації.
За результатами дослідження правового регулювання відносин реорганізації у США наголошено, що більш сприятливим для збереження потенціалу підприємств могло б стати розширення прав боржника під час проходження процедури санації, як це відбувається у Сполучених Штатах. Поряд із цим, враховуючи непопулярність процедури санації в Україні загалом, а також існування цілих галузей підприємств, що внаслідок військових дій опинились під загрозою, додаткові правові механізми регуляції могли би бути сформовані на основі процедури “cram-down”. Вони дозволили би судам примусово затверджувати план санації попри спротив кредиторів, за наявності низки жорстких умов, зокрема, згоди хоча б одного класу кредиторів, що має право голосу, реалістичності та здійсненності умов плану, відсутності несправедливої дискримінації між класами кредиторів, забезпечення справедливого ставлення до тих класів, які не підтримали план. Доцільним видається і впровадження механізмів посиленого контролю за виконанням такого плану як з боку кредиторів, так і з боку суду. Крім цього, для підвищення ефективності процедур неплатоспроможності релевантним для України є запозичення механізму DIP-фінансування, однак його повноцінне функціонування потребує подальшого розвитку судової практики, фінансового ринку та мінімізації ризиків зловживань у справах про банкрутство.
Обґрунтовано доцільність запозичення німецького досвіду, зокрема, у питанні регулювання оплати послуг арбітражних керуючих залежно від вартості маси активів боржника, яка виявляється та управляється ними у ході процедури санації, що сприяло б підвищенню ефективності їхньої роботи.
Аргументовано, що корисним є досвід Великої Британії, законодавство якої досить ефективно регулює різні аспекти банкрутства, зокрема, формуючи низку процедур, що можуть бути застосовані для збереження підприємства. Вбачається, що такий варіативний підхід міг би бути запозичений і вітчизняним законодавством, особливо враховуючи події останніх років, коли об’єктивні чинники сприяли збільшенню банкрутств в рази. Аргументовано, що розроблення аналогічних процедур відновлення платоспроможності, зокрема, з полегшеним доступом та іншими особливостями (зменшення фінансових вимог, застосування процедури “cram-down” у випадку добросовісності дій боржника та відсутності ознак неефективного управління тощо) могло б стати корисним напрацюванням, в тому числі, аби збільшити шанс неплатоспроможних підприємств на виживання.
Досліджено місце процедури санації у системі відновлювальних процедур, передбачених законодавством про банкрутство. Запропоновано відновлювальні процедури, передбачені законодавством про банкрутство, визначити як судові процедури (санація та реструктуризація боргів фізичної особи) та досудові процедури (превентивна реструктуризація), що застосовуються у передбаченому КУзПБ порядку до фізичних та юридичних осіб, які перебувають у стані неплатоспроможності, з метою відновлення їх платоспроможності, погашення вимог кредиторів та недопущення визнання боржника банкрутом.
Досліджено учасників відносин у процедурі санації у справах про банкрутство. Аргументовано поділ учасників процедури санації на обов’язкових та ситуативних. До обов’язкових віднесено, у першу чергу, боржника, кредиторів та керуючого санацією. Також обґрунтовано віднесення до обов’язкових учасників господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. При цьому наголошено, що роль суду, як учасника справи про банкрутство в цілому, так і процедури санації зокрема, суттєво відрізняється від інших учасників, а саме – у нього відсутній інтерес у справі про банкрутство, на відміну від інших обов’язкових учасників, у яких такий інтерес наявний. Наголошено, що природа статусу боржника у справі про банкрутство подвійна: з одного боку, боржник є суб’єктом такої справи, що наділяється як правом ініціювати відповідне провадження щодо себе, так і рядом прав під час застосування до нього процедур банкрутства; з іншого ж боку – боржник виступає свого роду об’єктом у справі про банкрутство, адже саме на нього спрямовуються всі заходи, що застосовуються у межах справи про банкрутство.
Наголошено, що керуючий санацією у процедурі банкрутства наділяється як загальними правами та обов’язками, визначеними для арбітражного керуючого у ст. 12 КУзПБ, так і особливими правами та обов’язками, обумовленими специфікою його правового становища у процедурі санації. Фактично, керуючий санацією стає одноособовим керівником боржника та продовжує здійснювати його господарську діяльність з метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення повністю або частково вимог кредиторів. Аргументовано, що керуючий санацією повинен протидіяти зловживанням керівника та посадових осіб боржника, а також виявляти ознаки фіктивного банкрутства. Для виконання цих завдань він може вчиняти дії щодо стягнення заборгованості з осіб, які відповідно до закону або договору несуть з боржником субсидіарну чи солідарну відповідальність, або ж подавати заяви про визнання правочинів (договорів), укладених боржником, недійсними.
Відзначено дуальну природу правового статусу господарського суду у процедурі санації: з одного боку, суд виступає як орган, що здійснює правосуддя, з іншого – як суб’єкт судового контролю за процедурою санації. До напрямів судового контролю у процедурі санації віднесено: контроль за дотриманням прав боржника; контроль за дотриманням прав кредиторів; контроль за діяльністю керуючого санацією; контроль за дотриманням публічних інтересів.
Наголошено на необхідності захисту та забезпечення у процедурі санації у справі про банкрутство справедливого судового розгляду у розрізі не лише прав безпосередніх учасників такої справи, але і інтересів всього суспільства – оскільки, якщо процедура санації у справі про банкрутство використовується боржником та/або кредиторами не з метою відновлення платоспроможності боржника, а задля переслідування інших, прихованих мотивів – наприклад, використання мораторію в якості «парасольки» від виконання зобов’язань боржника або з метою обману податкових органів тощо, то господарський суд повинен належним чином реагувати на такі дії.
Встановлено, що план санації за своєю природою є матеріально-правовим, процесуально-правовим та організаційно-правовим актом, у якому фіксується поетапний шлях виходу боржника зі стану неплатоспроможності з повним чи частковим задоволенням вимог кредиторів. Аргументовано, що умовами введення процедури санації є: наявність волі зборів кредиторів на введення процедури санації; розробка і схвалення кредиторами плану санації боржника; перевірка судом дотримання кредиторами порядку схвалення плану санації. Встановлено, що умови введення процедури санації поєднують у собі два взаємопов’язані елементи: приватноправовий та публічно-правовий. Приватноправовий елемент проявляється насамперед у волі кредиторів, які, оцінюючи фінансовий стан боржника, перспективи відновлення його платоспроможності та доцільність подальшого функціонування, вирішують, чи є сенс у введенні процедури санації. Публічно-правовий елемент полягає у контролі господарського суду, роль якого не зводиться до формального затвердження рішення кредиторів: суд має перевірити не лише те, чи було дотримано порядок схвалення плану санації, чи правильно проведено голосування та чи набрав план необхідну кількість голосів – не менш важливо з’ясувати, чи є запропонований план реальним, чи не має він суто декларативного характеру, чи не зменшує розмір задоволених вимог кредиторів у порівнянні з ліквідаційним сценарієм та чи справді може сприяти відновленню платоспроможності боржника.
Встановлено, що внесення змін до плану санації є важливим елементом процедури відновлення платоспроможності боржника, оскільки дозволяє адаптувати заходи фінансового оздоровлення до змін економічної ситуації, фінансового стану підприємства та інтересів кредиторів. Визначено, що процедура внесення змін до плану санації передбачає кілька етапів: аналіз керуючим санацією ефективності виконання чинного плану санації та визначення причин необхідності його коригування; підготовка пропозицій щодо змін, які можуть стосуватися строків виконання зобов’язань, порядку реалізації майна, умов реструктуризації боргів, залучення інвесторів чи зміни джерел фінансування санаційних заходів; розгляд пропозицій комітетом кредиторів; затвердження змін до плану санації господарським судом. Наголошено, що продовження процедури санації можливе виключно за умови належного виконання плану санації, наявності реальних передумов для відновлення платоспроможності боржника та активної процесуальної позиції зборів кредиторів. Невиконання плану санації, відсутність погашення заборгованості перед кредиторами, а також неприйняття зборами кредиторів рішення щодо подальшої процедури банкрутства у визначений законом строк є підставами для переходу до ліквідаційної процедури.
Аргументовано, що господарський суд не лише наділений правом, а й зобов’язаний забезпечити ефективність процедур банкрутства та захист прав кредиторів у випадках, коли санація фактично втратила свою відновлювальну функцію. Ключовим критерієм для продовження санації є реальна можливість виконання плану санації та задоволення вимог кредиторів, а не наявність формальних підстав для продовження строків процедури.; The dissertation provides a comprehensive theoretical and legal analysis of the legal regulation of relations arising within the debtor rehabilitation (sanatsiia) procedure in bankruptcy proceedings and solves a scientific problem consisting in the development of new theoretical and legal approaches and scientifically substantiated practical recommendations aimed at improving the legal regulation of relations in the debtor rehabilitation procedure in bankruptcy proceedings.
The study examines the theoretical and methodological foundations of legal regulation of relations arising in the rehabilitation procedure within bankruptcy proceedings. The dual nature of rehabilitation is emphasized, as it represents a complex economic and legal mechanism combining both economic and purely legal regulatory instruments, algorithms, and rules. It is noted that, as in bankruptcy proceedings in general, economic and legal elements are closely intertwined in rehabilitation: economic aspects constitute the substantive content of the procedure, while legal regulation serves as its form. If economic measures aimed at restoring the debtor’s solvency are inadequately designed, rehabilitation will prove ineffective. Conversely, if the procedure for introducing and implementing rehabilitation is violated, even the most economically effective rehabilitation measures will be terminated due to non-compliance with legal requirements.
Rehabilitation in its broadest sense is proposed to be understood as a set of legal and organizational mechanisms aimed at restoring a debtor’s solvency and fully or partially satisfying creditors’ claims either within bankruptcy proceedings or outside them (preventive restructuring), with the participation of the court and creditors. It is emphasized that the institutional purpose of rehabilitation lies in the collective resolution of an enterprise’s financial difficulties when internal problems exceed or approach the limits of controllability, requiring the debtor’s management or creditors to resort to special legal mechanisms designed by the legislator to both preserve economic potential of the enterprise and fully or partially satisfy creditors’ claims. It is substantiated that the institution of rehabilitation constitutes a special institution of bankruptcy (insolvency) law.
The dissertation identifies the following principles of the rehabilitation institution: the principle of economic expediency, under which the measures provided for in the rehabilitation plan must be realistic and capable of being implemented in practice, and the initiation of the rehabilitation procedure must aim at the genuine restoration of the debtor’s solvency rather than formal actions intended to delay the proceedings; the principle of preserving the debtor as an economic entity, under which rehabilitation is a court-supervised procedure that shifts the emphasis towards restoring the debtor’s solvency and aims at preserving it as a business entity; and the principle of planning, under which the procedure is not carried out in a chaotic manner but in accordance with an agreed and approved rehabilitation plan.
Based on an analysis of the legal regulation of reorganization relations in the United States, it is argued that expanding the debtor’s rights while undergoing the rehabilitation procedure, as practiced in the United States, would contribute to preserving the economic potential of enterprises. Given the limited popularity of rehabilitation procedures in Ukraine and the difficulties faced by numerous industries due to military actions, additional legal regulatory mechanisms similar to the “cram-down” procedure could be introduced, enabling courts to approve rehabilitation plans, despite creditor opposition, under strict conditions, including the approval of the plan by at least one class of voting creditors, the feasibility and viability of the proposed plan, the absence of unfair discrimination among creditor classes, and the assurance of fair and equitable treatment of those classes that voted against the plan. It would also be advisable to introduce enhanced mechanisms for monitoring the implementation of the plan by both the creditors and the court.
Moreover, in order to enhance the efficiency of bankruptcy procedures, the adoption of the DIP financing mechanism is relevant for Ukraine; however, its full-scale functioning requires further development of judicial practice, the financial market, and the minimization of the risks of abuse in bankruptcy proceedings.
The expediency of adopting certain elements of German experience is also substantiated, regarding the regulation of remuneration for insolvency practitioners based on the value of the debtor’s asset estate identified and managed by them during the rehabilitation procedure, which would contribute to improving the efficiency of their work.
The study also highlights the valuable experience of the United Kingdom, whose insolvency legislation effectively provides multiple procedures for preserving enterprises. Such a flexible approach could be adopted by Ukrainian legislation, particularly in light of the significant increase in bankruptcies caused by recent objective circumstances. It is argued that the development of analogous solvency restoration procedures, in particular those with facilitated access and other specific features (such as reduced financial requirements, the application of a “cram-down” mechanism in cases of the debtor’s good faith conduct and the absence of indications of inefficient management, etc.), could constitute a useful development, including as a means of increasing the chances of survival of insolvent enterprises.
The place of rehabilitation within the system of recovery procedures provided by bankruptcy legislation is examined. The study proposes classifying recovery procedures into judicial procedures (rehabilitation and debt restructuring of individuals) and pre-trial procedures (preventive restructuring), applied in accordance with the Code of Ukraine on Bankruptcy Procedures to individuals and legal entities experiencing insolvency, with the aim of restoring solvency, satisfying creditors’ claims, and preventing the declaration of bankruptcy.
The participants in the relations arising within the rehabilitation procedure in bankruptcy cases have been examined. A distinction is proposed between mandatory and situational participants. The mandatory participants primarily include the debtor, creditors, and the rehabilitation manager. The commercial court hearing the bankruptcy case is also substantiated as a mandatory participant. At the same time, it is emphasized that the role of the court, both in bankruptcy proceedings as a whole and in the rehabilitation procedure in particular, differs substantially from that of other participants, namely in that the court lacks any interest in the case, unlike other mandatory participants who possess such an interest. It is further emphasized that the nature of the debtor’s legal status in bankruptcy proceedings is dual: on the one hand, the debtor is a subject of such proceedings, vested both with the right to initiate the corresponding proceedings against itself as well as a range of rights during the application of bankruptcy procedures; on the other hand, the debtor functions, in a sense, as an object of bankruptcy proceedings, as all measures applied within the proceedings are directed towards it.
It is emphasized that the rehabilitation manager in bankruptcy proceedings is vested with both the general rights and duties established for an insolvency practitioner under Article 12 of the Code of Ukraine on Bankruptcy Procedures and the special rights and duties arising from the specific nature of the manager’s legal status in the rehabilitation procedure. In practice, the rehabilitation manager assumes the role of the debtor’s sole executive and continues to conduct the debtor’s business activities with the objective of restoring the debtor’s solvency and fully or partially satisfying creditors’ claims. It is argued that the rehabilitation manager should prevent abuses by the debtor's director and other officers, as well as identify indications of fraudulent bankruptcy. To fulfil these functions, the rehabilitation manager may take measures to recover debts from persons who, under the law or a contract, bear subsidiary or joint and several liability together with the debtor, or file applications seeking the invalidation of transactions (contracts) concluded by the debtor.
The dual nature of the commercial court’s legal status within rehabilitation proceedings is highlighted. On the one hand, the court acts as a body administering justice; on the other, it serves as an entity exercising judicial supervision over the rehabilitation procedure. The principal areas of judicial supervision in the rehabilitation procedure are identified as: supervision over the protection of the debtor's rights; supervision over the protection of creditors' rights; supervision over the activities of the rehabilitation manager; and supervision over the protection of the public interest.
It has been emphasized that, in restructuring proceedings within bankruptcy cases, it is necessary to safeguard and ensure a fair trial not only with respect to the rights of the direct participants in such proceedings, but also with due regard to the interests of society as a whole. This is because, where the rehabilitation procedure is used by the debtor and/or creditors not for the purpose of restoring the debtor's solvency but rather to pursue other concealed objectives, such as using the moratorium as a “shield” against the performance of the debtor's obligations or to mislead the tax authorities, the commercial court should respond appropriately to such conduct.
The study establishes that the rehabilitation plan constitutes a substantive legal act, a procedural legal act, and an organizational legal act that outlines a step-by-step roadmap for overcoming insolvency with full or partial satisfaction of creditors’ claims. The conditions for introducing rehabilitation are identified as: the will of the creditors’ meeting to initiate rehabilitation, the preparation and approval of a rehabilitation plan, and judicial verification of compliance with approval procedures. These conditions combine private-law and public-law elements. The private-law element is primarily reflected in the creditors' autonomy to decide, after assessing the debtor's financial position, the prospects for restoring its solvency, and the feasibility of its continued operation, whether the rehabilitation procedure should be commenced. The public-law element is manifested in the supervisory role of the commercial court, whose function extends beyond the mere formal approval of the creditors' decision. The court must verify not only whether the procedure for approving the rehabilitation plan has been complied with, whether the voting has been properly conducted, and whether the plan has received the requisite majority of votes, but also whether the proposed plan is realistic rather than merely declaratory, whether it does not provide for a lower level of satisfaction of creditors' claims than would be achieved in liquidation, and whether it is genuinely capable of restoring the debtor's solvency.
It is further established that amendments to the rehabilitation plan constitute an important element of the debtor's solvency restoration procedure, as they make it possible to adapt rehabilitation measures to changes in economic conditions, the debtor's financial position, and the interests of creditors. It is determined that the procedure for amending the rehabilitation plan comprises several stages: an assessment by the rehabilitation manager of the effectiveness of the implementation of the existing rehabilitation plan and identification of the reasons necessitating its amendment; preparation of proposed amendments, which may relate to the time limits for the performance of obligations, the procedure for the disposal of assets, the terms of debt restructuring, the involvement of investors, or changes to the sources of financing for rehabilitation measures; consideration of the proposed amendments by the creditors' committee; and approval of the amendments to the rehabilitation plan by the commercial court. It is emphasized that the continuation of the rehabilitation procedure is possible only where the rehabilitation plan is being duly implemented, there are genuine prospects for restoring the debtor's solvency, and the creditors' meeting maintains an active procedural position. Failure to implement the rehabilitation plan, failure to satisfy creditors' claims, as well as the failure of the creditors' meeting to adopt, within the statutory time limit, a decision on the subsequent bankruptcy procedure constitute grounds for commencing the liquidation procedure.
It is argued that the commercial court is not only entitled but also obliged to ensure the effectiveness of bankruptcy procedures and the protection of creditors’ rights in cases where rehabilitation has effectively lost its restorative function. The key criterion for the continuation of rehabilitation is the real possibility of implementing the rehabilitation plan and satisfying creditors’ claims, rather than the existence of formal grounds for extending the procedural time limits.
2026-07-23T00:00:00ZАдміністративно-правові засади організаційного забезпечення роботи судів в УкраїніМорозова, Катерина ДмитрівнаMorozova, Katerynahttps://repository.ndippp.gov.ua/handle/765432198/12942026-07-22T14:51:13Z2026-07-22T00:00:00ZАдміністративно-правові засади організаційного забезпечення роботи судів в Україні
Морозова, Катерина Дмитрівна; Morozova, Kateryna
Дисертація присвячена комплексному дослідженню адміністративно-правових засад організаційного забезпечення роботи судів в Україні, визначенню проблем його нормативного та організаційного забезпечення та розробленню пропозицій з удосконалення національного законодавства у цій сфері.
В роботі здійснено комплексний історико-правовий аналіз становлення суб’єктів організаційного забезпечення роботи судів в Україні, який охоплює період від часів Київської Русі до сучасного етапу функціонування судової системи. Формування інституту організаційного забезпечення судової діяльності відбувалося поступово через еволюцію від окремих допоміжних посадових осіб до створення розгалуженої системи спеціалізованих органів. На першому етапі у судовій системі Київської Русі функціонували службовці з допоміжними функціями – мечник, вирник, метальник, ябедник, помічники в судових справах боярина (тіуни). За часів Великого князівства Литовського відбулася формалізація статусу помічників судді (підсудок і писар), введено посаду возного для забезпечення порядку в суді та виконання судових доручень. У період перебування в складі Австро-Угорщини значно розширився склад допоміжного персоналу, створювалися канцелярії судів з секретарями, протоколістами, реєстраторами, судовими виконавцями. Російський період характеризувався розвитком системи судових канцелярій на основі Устрою судових установлень 1864 року, встановленням високих кваліфікаційних вимог до основних посад канцелярії. Радянський період відзначався підпорядкуванням судів органам юстиції та мінімізацією ролі апарату суду.
Визначено, що сучасна модель організаційного забезпечення судів в Україні сформувалася внаслідок судових реформ 1992–2016 років і характеризується створенням професійного апарату суду як основного суб’єкта організаційного забезпечення, утворенням ДСА України як спеціалізованого органу в системі судової влади, функціонуванням ВРП як органу суддівського врядування з широкими повноваженнями у сфері кадрового та організаційного забезпечення. Обґрунтовано, що українська модель організаційного забезпечення судів відповідає європейському підходу, згідно з яким апарат здійснює виключно організаційне забезпечення діяльності суду, не виконуючи судових функцій.
Встановлено, що в теперішній час правове регулювання організаційного забезпечення роботи судів в України здійснюється актами міжнародного права (міжнародними договорами та конвенціями, ратифікованими Україною, та актами «м’якого права) та актами національного законодавства України. З точки зору визначення сутнісних властивостей зазначених правових актів важливо підкреслити наступне: 1)˚вказані правові акти характеризуються «полівалентністю» з огляду на їх призначення у механізмі правового регулювання, тобто ці акти одночасно входять до системи джерел конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, бюджетного, господарського законодавства; 2)˚вказані правові акти, маючи різну галузеву приналежність, містять правові приписи, які регулюють однорідні суспільні відносини – відносини щодо організації судової влади та здійснення правосуддя, що дає підстави визнати правове регулювання організаційного забезпечення діяльності судів міжгалузевим інститутом законодавства; 3) в системі досліджуваних правових актів все більш питомої ваги здобувають підзаконні правові акти та акти «м’якого права», що характеризує систему як недостатньо упорядковану; 4) існуючі класифікації вказаних правових актів мають своїми критеріями юридичну силу актів; предметну сферу застосування (внаслідок чого акти розподіляють на загальні та спеціальні); їх видавників (органи державної влади та органи суддівського самоврядування); історичні періоди здійснення в Україні судової реформи тощо.
Здійснено системний аналіз принципів організаційного забезпечення роботи судів в Україні та обґрунтовано їх багатовимірну класифікацію. Встановлено плюралістичний характер розуміння сутності принципів права у сучасному науковому дискурсі та відсутність загальновизнаних критеріїв систематизації принципів судової влади. Виявлено, що організаційне забезпечення роботи судів як міжгалузевий правовий інститут базується на системі взаємопов’язаних правових принципів. Обґрунтовано застосування багатовимірної класифікації принципів організаційного забезпечення роботи судів, яка включає вертикально-інтегровані та горизонтально-інтегровані принципи. Підсистема вертикально-інтегрованих принципів охоплює правові принципи, визначені різними джерелами права України відповідно до їх юридичної чинності та ієрархічного зв’язку. Підсистема горизонтально-інтегрованих принципів включає самостійні, але взаємопов’язані блоки принципів кадрового, матеріально-технічного, інформаційного та фінансового забезпечення. Систематизовано конституційні принципи організаційного забезпечення: територіальність, спеціалізація, інстанційність, незалежність суддів, єдність судової системи, фінансування судів виключно з Державного бюджету. Виокремлено принципи фінансового забезпечення: гарантованість, збалансованість, обґрунтованість, паритетність, захищеність видатків. Визначено принципи інформаційного забезпечення: електронне діловодство, централізоване зберігання, захищене зберігання, автоматизація, безоплатна реєстрація. Охарактеризовано принципи кадрового забезпечення: прозорість добору, змагальність, професійна компетентність, доброчесність, залучення громадськості. Встановлено принципи матеріально-технічного забезпечення: комп’ютеризація судів, безпека, архітектурна доступність, клієнтоорієнтованість. Обґрунтовано доцільність розмежування принципів нормативно визначених та імпліцитних, що формулюються на підставі правової доктрини та судової практики.
Зроблено висновок про комплексний та багатоаспектний характер функцій організаційного забезпечення роботи судів в Україні. Система функцій організаційного забезпечення включає функції фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру. За спрямованістю доцільно розмежовувати соціально-орієнтовані функції, що забезпечують реалізацію очікувань суспільства від належної організації роботи суду, та внутрішньо-орієнтовані функції, безпосередньо пов’язані з внутрішньо-системною організацією роботи судів. За часовими критеріями виокремлено стратегічні функції, спрямовані на досягнення довгострокових цілей судової реформи, та тактичні функції проміжного характеру.
Встановлено, що апарат суду є первинним і основним суб’єктом організаційного забезпечення роботи судів в Україні. Для усунення прогалини щодо відсутності офіційного визначення поняття «апарат суду» запропоновано його характеризувати як структурний підрозділ судів загальної юрисдикції, що являє собою систему управлінь та відділів, які здійснюють організаційне забезпечення роботи суду шляхом документування, забезпечення належного документообігу та технічного забезпечення судового процесу.
Обґрунтовано розмежування категорій «штат» і «персонал» апарату суду за функціональною ознакою. До штату включено професіоналів та кваліфікованих державних службовців, які здійснюють організаційне забезпечення роботи суду, а до персоналу - працівників, що виконують функції з обслуговування та робітників. Працівниками апарату суду є державні службовці, працівники патронатної служби, працівники з обслуговування та робітники.
Проаналізовано структуру апарату суду, яка включає керівника та його заступників, структурні підрозділи, прес-службу, канцелярію, бухгалтерську службу, службу управління персоналом, патронатну службу та службу судових розпорядників. Визначено специфіку правового статусу різних категорій працівників апарату та особливості їх підпорядкування, зокрема подвійне підпорядкування помічників суддів керівнику апарату та безпосередньо суддям.
Під час дослідження з’ясовано, що адміністративно-правовий статус працівників апарату суду характеризується складністю та неоднорідністю через різноманітність категорій працівників та їх функціональних обов’язків. Суттєвою проблемою є відсутність у чинному законодавстві чіткого визначення поняття «адміністративно-правовий статус працівників апарату суду» та вичерпного переліку осіб, які входять до складу апарату суду. Запропоновано визначення адміністративно-правового статусу працівників апарату суду як сукупності встановлених законом прав та обов’язків, спрямованих на належне забезпечення реалізації правосуддя.
Охарактеризовано особливості правового статусу керівника апарату суду та його заступників, включаючи специфіку призначення, звільнення, повноважень та відповідальності. Виявлено недоліки у кваліфікаційних вимогах до претендентів на ці посади, зокрема відсутність вимоги щодо спеціальності вищої освіти. Визначено правовий статус спеціалістів апарату суду, включаючи помічників суддів, секретарів судових засідань, судових розпорядників та інших категорій працівників.
Визначено, що система внутрішньої та зовнішньої взаємодії щодо організаційного забезпечення роботи судів в Україні є основним елементом ефективного функціонування судової системи. Утім вона характеризується недостатнім теоретико-правовим осмисленням та законодавчою неврегульованістю.
Запропоновано авторське визначення взаємодії щодо організаційного забезпечення роботи судів як систематичного взаємного впливу суб’єктів адміністративних повноважень один на одного задля досягнення спільної мети, спрямованої на створення та підтримання умов для ефективного здійснення судочинства. Визначено характерні ознаки такої взаємодії: наявність суб’єктів з владними повноваженнями, спільність мети, взаємовплив, організаційно-правова природа відносин та систематичний характер.
Розроблено класифікацію взаємодії за напрямом (зовнішня та внутрішня) та колом сторін. Зовнішня взаємодія реалізується через комунікаційну, інформаційну та організаційну функції державних органів судової влади з громадськістю, ЗМІ та іншими органами державної влади. Внутрішня взаємодія охоплює відносини між працівниками апарату суду, суддями та керівництвом.
На основі узагальнення позитивного зарубіжного досвіду організаційного забезпечення роботи судів встановлено, що він характеризується поступовим розмежуванням функцій судового адміністрування між суддями і апаратом суду, що сприяє підвищенню ефективності правосуддя та його клієнтоорієнтованості. Так, формування інституту судових адміністраторів у США та Канаді у 1960-1970-х роках стало відповіддю на потребу звільнення суддів від адміністративних функцій для зосередження на здійсненні правосуддя. У країнах ЄС реалізуються три основні моделі: повне покладення організаційних функцій на апарат суду (Польща, Естонія), часткове делегування судових повноважень працівникам апарату (Німеччина, Австрія з інститутом «rechtspfleger»), та поєднання функцій (Болгарія).
Визначено ключові напрями удосконалення організаційного забезпечення роботи судів з урахуванням зарубіжного досвіду: запровадження конкурсного відбору помічників суддів, створення посад типу «rechtspfleger», підвищення професіоналізму судових адміністраторів, звільнення суддів від адміністративних функцій, покращення технічного забезпечення та розвиток електронного судочинства.
Проведений аналіз перспектив удосконалення організаційного забезпечення роботи судів в Україні засвідчує, що реформування судової системи після конституційних змін 2016 року відбувається у напрямі імплементації європейських норм і практик, що сприяє підвищенню інституційної спроможності та самостійності суб’єктів організаційного забезпечення. Серед позитивних трансформацій слід виділити створення Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, удосконалення взаємодії між ДСА України та ВРП у питаннях визначення кількісного складу суддів, а також запровадження нових підходів до кадрового забезпечення судової системи.
Водночас проблемними залишаються питання інституційного статусу та підзвітності ДСА України, розмежування повноважень між керівником апарату суду та головою суду, недостатнього рівня цифровізації судового адміністрування і судочинства, а також відсутності належної внутрішньої та зовнішньої взаємодії у системі організаційного забезпечення роботи судів. Особливої актуальності набувають виклики, пов’язані з функціонуванням судів в умовах воєнного стану, зокрема щодо належного врегулювання порядку тимчасового виконання обов’язків керівника апарату суду та здійснення окремих адміністративних повноважень голови суду за відсутності у суді суддів, які здійснюють правосуддя, керівника апарату суду та його заступника.
Оптимізація організаційного забезпечення роботи судів має здійснюватися шляхом запровадження єдиної системи оцінювання та управління ефективністю роботи судів, подальшого розвитку електронного правосуддя, удосконалення кадрового, матеріально-технічного та безпекового забезпечення судів, а також адаптації судової системи до європейських стандартів. Реалізація цих напрямів сприятиме підвищенню ефективності функціонування судової системи та зміцненню довіри суспільства до судової влади.; The dissertation is devoted to a comprehensive study of the administrative and legal principles of organizational support for the work of courts in Ukraine, identification of problems of its regulatory and organizational support and development of proposals for improving national legislation in this area.
The work carries out a comprehensive historical and legal analysis of the formation of the subjects of organizational support of the work of courts in Ukraine, covering the period from the times of Kyivan Rus to the modern stage of the functioning of the judicial system. The formation of the institution of organizational support of judicial activity took place gradually through the evolution from individual auxiliary officials to the creation of an extensive system of specialized bodies. At the first stage, employees with auxiliary functions functioned in the judicial system of Kyivan Rus - a swordsman, a thrower, a yabednik, assistants in judicial cases of the boyar (tiuns). During the time of the Grand Duchy of Lithuania, the status of assistants to the judge (the defendant and the clerk) was formalized, and the position of a porter was introduced to ensure order in the court and carry out court orders. During the period of its stay as part of Austria-Hungary, the composition of the auxiliary staff significantly expanded, and court offices with secretaries, protocolists, registrars, and bailiffs were created. The Russian period was characterized by the development of the system of court offices based on the 1864 Code of Judicial Institutions, establishing high qualification requirements for key office positions. The Soviet period was marked by the subordination of courts to justice authorities and the minimization of the role of the court apparatus.
It is determined that the modern model of organizational support of courts in Ukraine was formed as a result of the judicial reforms of 1992–2016 and is characterized by the creation of a professional court apparatus as the main subject of organizational support, the formation of the State Judicial Administration of Ukraine as a specialized body in the judicial system, the functioning of the Supreme Judicial Council as a judicial governance body with broad powers in the field of personnel and organizational support. It is substantiated that the Ukrainian model of organizational support of courts corresponds to the European approach, according to which the apparatus provides exclusively organizational support for the activities of the court, without performing judicial functions.
It has been established that at present the legal regulation of the organizational support of the work of courts in Ukraine is carried out by acts of international law (international treaties and conventions ratified by Ukraine, and acts of "soft law") and acts of national legislation of Ukraine. From the point of view of determining the essential properties of the specified legal acts, it is important to emphasize the following: 1) the specified legal acts are characterized by "polyvalence" in view of their purpose in the mechanism of legal regulation, that is, these acts are simultaneously included in the system of sources of constitutional, administrative, criminal, financial, budgetary, economic legislation; 2) the specified legal acts, having different branch affiliation, contain legal provisions that regulate homogeneous social relations - relations regarding the organization of the judiciary and the administration of justice, which gives grounds to recognize the legal regulation of the organizational support of the work of courts as an interdisciplinary institute of legislation; 3) in the system of legal acts under study, subordinate legal acts and acts of “soft law” are gaining more and more importance, which characterizes the system as insufficiently organized; 4) the existing classifications of the specified legal acts have as their criteria the legal force of the acts; the subject scope of application (as a result of which the acts are divided into general and special); their publishers (state authorities and judicial self-government bodies); historical periods of implementation of judicial reform in Ukraine, etc.
A systematic analysis of the principles of organizational support for the work of courts in Ukraine was carried out and their multidimensional classification was substantiated. The pluralistic nature of the understanding of the essence of the principles of law in modern scientific discourse and the absence of generally recognized criteria for systematizing the principles of judicial power were established. It was revealed that the organizational support for the work of courts as an interdisciplinary legal institution is based on a system of interconnected legal principles. The application of a multidimensional classification of the principles of organizational support for the work of courts, which includes vertically integrated and horizontally integrated principles, was substantiated. The subsystem of vertically integrated principles covers legal principles defined by various sources of Ukrainian law in accordance with their legal validity and hierarchical relationship. The subsystem of horizontally integrated principles includes independent but interconnected blocks of principles of personnel, material and technical, informational and financial support. The constitutional principles of organizational support are systematized: territoriality, specialization, jurisdiction, independence of judges, unity of the judicial system, financing of courts exclusively from the State Budget. The principles of financial support are identified: guarantee, balance, justification, parity, protection of expenses. The principles of information support are determined: electronic record keeping, centralized storage, protected storage, automation, free registration. The principles of personnel support are characterized: transparency of selection, competition, professional competence, integrity, public involvement. The principles of material and technical support are established: computerization of courts, security, architectural accessibility, client-orientedness. The expediency of distinguishing between normatively defined and implicit principles, which are formulated on the basis of legal doctrine and judicial practice, is substantiated.
The conclusion is made about the complex and multifaceted nature of the functions of organizational support of the work of courts in Ukraine. The system of organizational support functions includes functions of a financial, material and technical, personnel, informational and organizational and technical nature. By orientation, it is advisable to distinguish between socially-oriented functions that ensure the implementation of society's expectations from the proper organization of the work of the court, and internally-oriented functions that are directly related to the intra-system organization of the work of the courts. By time criteria, strategic functions aimed at achieving long-term goals of judicial reform and tactical functions of an intermediate nature are distinguished.
It has been established that the court apparatus is the primary and main subject of organizational support for the work of courts in Ukraine. To eliminate the gap in the absence of an official definition of the concept of "court apparatus", it is proposed to characterize it as a structural unit of courts of general jurisdiction, which is a system of departments and departments that provide organizational support for the work of the court through documentation, ensuring proper document flow and technical support for the judicial process.
The distinction between the categories of "staff" and "personnel" of the court apparatus on a functional basis is justified. The staff includes professionals and qualified civil servants who provide organizational support for the work of the court, and the personnel includes employees performing service functions and workers. Employees of the court apparatus are civil servants, patronage service employees, service employees and workers.
The structure of the court apparatus, which includes the head and his deputies, structural units, press service, office, accounting service, personnel management service, patronage service and court bailiffs service, was analyzed. The specifics of the legal status of various categories of staff and the features of their subordination were determined, in particular, the dual subordination of assistant judges to the head of staff and directly to judges.
During the study, it was found that the administrative and legal status of court staff is characterized by complexity and heterogeneity due to the variety of categories of employees and their functional responsibilities. A significant problem is the lack of a clear definition of the concept of “administrative and legal status of court staff” and an exhaustive list of persons who are part of the court staff in the current legislation. It is proposed to define the administrative and legal status of court staff as a set of rights and obligations established by law, aimed at properly ensuring the implementation of justice.
The features of the legal status of the head of the court staff and his deputies are described, including the specifics of appointment, dismissal, powers and responsibilities. Deficiencies in the qualification requirements for applicants for these positions are identified, in particular the lack of a requirement for a higher education specialty. The legal status of court staff specialists is determined, including assistant judges, court secretaries, court bailiffs and other categories of employees.
It is determined that the system of internal and external interaction regarding the organizational support of the work of courts in Ukraine is a key element of the effective functioning of the judicial system, but is characterized by insufficient theoretical and legal understanding and legislative lack of regulation.
The author's definition of interaction regarding the organizational support of the work of courts is proposed as a systematic mutual influence of subjects of administrative authority on each other in order to achieve a common goal aimed at creating and maintaining conditions for the effective implementation of justice. The characteristic features of such interaction are identified: the presence of subjects with power, common goals, mutual influence, organizational and legal nature of relations, and systematic nature.
A classification of interaction by direction (external and internal) and the circle of parties has been developed. External interaction is implemented through the communication, information and organizational functions of state judicial authorities with the public, the media and other state authorities. Internal interaction covers relations between court staff, judges and management.
Based on the generalization of foreign experience in organizational support of the work of courts, it has been established that it is characterized by a gradual separation of judicial administration functions between judges and the court staff, which contributes to increasing the efficiency of justice and its client-orientedness. Thus, the formation of the institute of court administrators in the USA and Canada in the 1960s-1970s was a response to the need to free judges from administrative functions in order to focus on the administration of justice. Three main models are implemented in EU countries: full assignment of organizational functions to the court staff (Poland, Estonia), partial delegation of judicial powers to staff members (Germany, Austria with the “rechtspfleger” institute), and combination of functions (Bulgaria). Key areas for improving the organizational support of the work of courts, taking into account foreign experience, have been identified: the introduction of competitive selection of assistant judges, the creation of “rechtspfleger”-type positions, increasing the professionalism of court administrators, releasing judges from administrative functions, improving technical support, and developing e-judicial proceedings.
The analysis of the prospects for improving the organizational support of the work of courts in Ukraine shows that the reform of the judicial system after the constitutional changes of 2016 is taking place in the direction of implementing European norms and practices, which contributes to increasing the institutional capacity and independence of the subjects of organizational support. Among the positive transformations, the creation of the Unified Judicial Information and Telecommunications System should be highlighted, the improvement of interaction between the State Judicial Administration of Ukraine and the Supreme Court of Justice in matters of determining the quantitative composition of judges, as well as the introduction of new approaches to staffing the judicial system. At the same time, the issues of subordination of the State Judicial Administration of Ukraine, the separation of powers between the head of the court staff and the court president, the insufficient level of digitalization of court administration and judicial proceedings, as well as the lack of an appropriate communication policy in the judicial system remain problematic. Challenges related to the functioning of courts under martial law are becoming particularly urgent, in particular regarding the proper regulation of the procedure for the temporary performance of the duties of the head of the court staff and certain administrative powers of the court president in the absence of judges administering justice, the head of the court staff and his deputy.
The optimization of the organizational support of the work of the courts should be carried out by introducing a unified system for assessing and managing the efficiency of the work of the courts, further developing e-justice, improving the system for assessing the quality of the work of the courts, and adapting the judicial system to European standards. The implementation of these areas will contribute to increasing the efficiency of the functioning of the judicial system and strengthening public trust in the judiciary.
2026-07-22T00:00:00Z